Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Джон ще не стрічав упертішої людини — за винятком хіба що власної сестри Ар’ї. «А чи й досі вона моя сестра?» — питав він себе. — «А чи й була колись?» Адже він ніколи не був справжнім Старком — лише байстрюком князя Едарда, що не знав своєї матері, а у Зимосічі посідав місце нижче від Теона Грейджоя. Та навіть воно було для нього загублене назавжди. Коли воїн Нічної Варти проказує обітниці, то кидає стару сім’ю і отримує нову. Джон Сніговій, щоправда, примудрився втратити і нових братів теж.

Привид очікувано знайшовся на верхівці пагорба. Білий вовк ніколи не вив, але височінь неба чимось його вабила. Він сидів на хвості, дихав білою парою і пив червоними очима зоряне світло.

— Чи маєте ви, вовки, для них свої імена? — запитав Джон, стаючи на одне коліно коло лютововка і чухаючи йому рясне біле хутро на шиї. — Заєць? Олень? Вовчиця?

Привид лизнув його у обличчя. Грубий мокрий язик шорхнув по рубцях, накреслених на щоці Джона орлиними кігтями. «Той птах лишив позначки на нас обох» — подумав Джон.

— Привиде, — мовив він тихо, — на ранок ми мусимо розлучитися. Тут немає сходів, немає підойми з кліткою. Немає жодного способу перенести тебе на той бік. Тому ми мусимо розлучитися. Розумієш мене?

У пітьмі червоні очі лютововка здавалися чорними. Він мовчки, як завше, пхнувся носом у Джонову шию, дихнув на нього теплим туманом. Дичаки кликали Джона Сніговія варгом, та варгувати виходило в нього чомусь поганенько. Він не мав уяви, як йому вдягти вовчу шкуру — так, як Орелл переселився у свого орла, перш ніж померти. Якось Джонові наснилося, що він був Привидом і дивився униз на долину Молочної, де Манс Розбишака зібрав свої племена. Той сон справдився. Та зараз він не спав, і до Привида міг розмовляти лише словами.

— Тобі зі мною не можна, — казав Джон, узявши вовчу голову до рук і глибоко вдивляючись у очі звіра. — Ти мусиш бігти до замку Чорного. Зрозумів? Замок Чорний! Ти його знайдеш? Підеш додому? Іди уздовж льоду, завжди на схід — туди, де сходить сонце. У замку Чорному тебе впізнають. Може, навіть зрозуміють, що до чого.

Він подумав був надіслати з Привидом листа, проте не мав ані чорнила, ані пергамену, ба навіть пера для письма. Та й небезпека викриття була завелика.

— Зустрінемося знову в замку Чорному. Але ти мусиш піти туди сам. Пополюємо з тобою трохи на самоті — кожен сам за себе.

Лютововк викрутився з Джонових обіймів, нашорошив вуха і раптом стрибнув геть. Він продерся плутаниною кущів, перескочив повалене дерево і затрусив схилом униз, нагадуючи білу блискавку поміж дерев. «До замку Чорного?» — спитав себе Джон. — «Чи по зайця?» Якби ж знати. Він непокоївся, що варг із нього вийде такий само поганенький, як присяжний братчик, а згодом — шпигун.

Вітер, запашний від соснової глиці, зітхав між дерев, смикав за його вицвілий чорний одяг. Джон бачив на півдні Стіну, величезну і темну, за якою губилися зірки. Нерівна горбкувата місцевість підказувала йому, що вони десь між Тіньовою Вежею та замком Чорним, і напевне ближче до Вежі. Багато днів вони пробиралися між глибоких озер, що тяглися вузькими долинами, наче довгі тонкі пальці. Обабіч них змінювали один одного крем’яні хребти і порослі соснами пагорби. Не надто зручна місцина, щоб хутко просуватися — зате легко заховатися тим, хто бажає підібратися до Стіни непоміченим.

«Дичакам-наскочникам» — подумав він. — «Таким, як ми. Як я.»

За Стіною лежало Семицарство і царина людей, яку він присягнувся захищати. Він проказав обітниці, поклав своє життя і честь на їх виконання, і мав би тепер стояти там на варті, підносити ріг до вуст і сурмити, закликаючи Нічну Варту до зброї. Але рогу він не мав. Украсти його в дичаків було нелегкою справою. Та власне, і навіщо? Хай він засурмить — але хто його почує? Стіна була у п’ятсот верст завдовжки, а Варта скоротилася до жалюгідної купки наброду. Всі замки, окрім трьох, стояли порожні й занедбані. Можливо, Джон лишився єдиним чорним братчиком на півсотні верст навколо. Якщо його досі можна було вважати братчиком…

«Я мав би таки спробувати вбити Манса Розбишаку ще на Кулаку. Хай би навіть наклав головою.» Саме так учинив би Кворин Піврукий. Але Джон вагався, і зручна хвилина минула. Наступного дня він уже їхав геть разом із магнаром Стиром, Ярлом і сотнею добірних теннів та наскочників. Він казав собі, що лише чекає нагоди, що коли настане потрібна мить, він утече і рине щодуху до замку Чорного. Та мить не наставала. Спали вони майже щоночі у покинутих дичацьких селищах, і Стир завжди ставив десяток теннів стерегти коней. Ярл косився підозріливо, намагався не зводити з нього очей. І нарешті, ані вдень, ані уночі його не полишала Ігритта.

Попередня
-= 163 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!