Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Якщо ти так любиш усе, що я маю, то чого досі вдягнений? — зашепотіла вона. — От нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію. Нічо-о-о-го… о-о-о… ого…

Опісля Ігритта поводилася майже сором’язливо — надто як на свій вогняний норов.

— Оте, що ти зробив, — мовила вона, коли вони лежали разом на купі одягу. — Своїм… язиком.

Вона вагалася.

— Чи так роблять… шляхетні пани своїм паням далеко на півдні?

— Та не знаю. — Ніхто ніколи не розповідав Джонові, що пани роблять своїм паням. — Я лишень… хотів тебе там поцілувати, ото й усе. І тобі начебто сподобалося.

— Еге ж. Ну… трохи. То тебе ніхто такого не вчив?

— Та нікого ж не було, — зізнався він. — Сама лише ти.

— То ти дівич-дівичко, неціловане личко! — заходилася вона глузувати. — Ти ба, сиділа дівка на горі, та й висиділа собі незайманого!

Він грайливо вщипнув її за найближчого соска.

— Висиділа воїна Нічної Варти… хай колишнього. — Він почув свої слова і подумав: хто ж він тепер? Відповіді шукати не хотілося. — А чи ти теж була діва незаймана?

Ігритта стала на лікоть.

— Я списниця вільного народу, дев’ятнадцять років як уродилася, ще й поцілована вогнем. Хіба я можу бути незаймана?

— І хто ж він був?

— Один хлопець на святі, п’ять років тому. Прийшов разом з братами до нас торгувати. Волосся мав таке саме, як моє — поціловане вогнем. От я й подумала… може, буде мені щастя. Та він виявився слабаком. Коли повернувся і намагався мене вкрасти, Довгоспис йому зламав руку і погнав геть. І більше він не пробував ані разу.

— То твоїм першим був не Довгоспис?

Джон відчув полегшення. Довгоспис був йому до душі — дружній, приязний, хай на вроду і непоказний.

Ігритта у відповідь пхнула його кулаком.

— Яку ти гидоту кажеш! Хіба ти ліг би зі своєю сестрою?

— Але ж Довгоспис тобі не брат.

— Він з мого села! Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію. Гідний чоловік краде собі жінку здалеку, аби зміцнити свій рід. Жінки, що злягаються з братами, батьками, кревними родичами, ображають богів. І ті карають їх слабкими та хворими дітьми. А коли й покручами.

— Крастер бере собі за дружин власних дочок, — відказав Джон.

Ігритта вдруге пхнула його кулаком.

— Крастер з ваших, а не з наших. Батько його був ґавою, вкрав собі жону з Білодерева, зробив свою справу і втік назад до Стіни. Вона потім пішла до замку Чорного показати ґаві його сина, та братчики загуділи у роги й відігнали її геть. Крастер має в собі чорну кров, і на ньому лежить тяжке прокляття.

Вона легенько пробігла пальцями по його животі.

— Я боялася, що ти зробиш те саме. Втечеш до Стіни. Ти ж сам не знав, що тобі робити, коли ти мене вкрав.

Джон підвівся і сів.

— Ігритто, годі! Я тебе не крав.

— Та вкрав же! Ти зіскочив з гори, убив Орелла, і перш ніж я ухопила сокиру, приставив мені ножа до горла. Я подумала тоді: зараз він мене вграє, а може, вб’є, а може, і те, й інше. Але ти нічого не зробив. А я розповіла тобі про Барда Баеля, який зірвав троянду Зимосічі, і думала: оце вже певно зараз щось із мене зірве. А ти — ані руш. Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію. — Вона подарувала йому сором’язливу посмішку. — Але потроху вчишся.

Раптом Джон помітив, як стрибає навколо неї світло, і озирнувся.

— Час уже повертатися нагору. Смолоскип майже згас.

— Невже гайворон злякався Генделевих діток? — вишкірилася вона. — Тут нагору недалечко, а я з тобою, Джоне Сніговію, ще не скінчила.

Вона штовхнула його назад на купу одягу і всілася верхи.

— А чи ти… — Вона завагалася.

— Що? — заохотив Джон. Смолоскип почав згасати.

— Зробиш таке знову? — прохопилася Ігритта. — Ну, язиком? Панський поцілунок? А я… хочу подивитися, чи й тобі таке сподобається.

Коли смолоскип згас остаточно, Джонові Сніговію було вже до нього байдуже.

Згодом до Джона знову повернулося звичне почуття провини, та цього разу вже слабше. «Боги кажуть, що це зло» — міркував він про себе, — «а самі навіщось зробили його таким солодким».

Коли вони скінчили свої справи, у печері запанувала майже чорна пітьма. Єдине світло сочилося з проходу до великої печери, де горіло зо два десятки багать. Силуючись одягтися, вони безладно вовтузилися у темряві й стикалися один з одним. Ігритта запнулася, ступила до озерця і заверещала від холоду, а коли Джон зареготав, ухопила його за руку і смикнула за собою. Вони почали борюкатися і плескотіти у пітьмі, тоді вона опинилася у його обіймах, і зрештою виявилося, що справи їхні ще далеко не закінчені.

— Джоне Сніговію, — мовила вона, коли він пролив їй усередину своє сім’я, — не рухайся, любий. Хочу відчувати тебе там, бо не знаю кращого відчуття. От якби ми могли не вертатися до Стира і Ярла. Не вертатися, та й годі. Ходімо униз, до печер. Ходімо жити до дітей Генделя. Не хочу виходити з цієї печери, Джоне Сніговію. Ніколи.

Попередня
-= 167 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!