Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Хто така Рута, пане батьку? Чи не хочете ви, щоб я по неї послала, володарю? Де мені її шукати? Чи живе вона досі на світі?

Князь Гостер застогнав.

— Зла смерть. — Його рука рвучко сягнула по її долоню. — Ти матимеш інших… любих, чесно уроджених малюків…

«Інших?» — подумала Кетлін. — «Чи не забувся батько, що Неда більше нема? До кого він зараз розмовляє? До тієї Рути, до мене, до Лізи чи до матері?»

Князь закашлявся, харкнув кров’ю і стиснув їй пальці.

— …будь гарною дружиною, і боги благословлять тебе… синами… чесно уродженими… а-а-а!

Від раптового нападу болю князь Гостер стиснув руку, вп’явся нігтями дочці у долоню і видав придушений скрик.

Швидко прибіг маестер Виман, змішав новий кухлик макового молочка, допоміг своєму господареві ковтнути трунок, і скоро князя Гостера Таллі знову зморив важкий сон.

— Панотець питали про жінку, — мовила Кет. — На ім’я Рута.

— Рута? — Маестер глипнув на неї очима, в яких не майнуло жодного знаку впізнання.

— Ви не знаєте жінки з таким ім’ям? Може, служницю чи селянку з околиць замку? Можливо, така жила тут за минулих часів?

Сама Кетлін донедавна не бувала у Водоплині багато років.

— Ні, ласкава пані, але якщо накажете, можу поспитатися. Утерид Возняк має знати напевно, чи не служила згадана особа колись у Водоплині. Рута, кажете? Простий люд полюбляє називати дочок іменами квіток та рослин; серед них зустрінеш хоч Руту, хоч Пижму, а хоч би й Шипшину.

Маестер замислився.

— Пригадую, була одна вдовиця, що часто приходила до замку і питала, чи не треба комусь приладнати нові підбори на старі черевики. Здається, її якраз кликали Рутою. Чи то пак Цикутою? Певніше зараз не скажу. Та й нема її вже багато років…

— Бешихою її звали, — відповіла Кетлін, яка ту стару добре пам’ятала.

— Справді? — Маестер набув винуватого вигляду. — Ви вже даруйте, пані Кетлін, але надовго мені лишатися не можна. Пан Десмонд наказав усім у замку розмовляти до вас тільки у межах наших обов’язків.

— То коріться його наказові.

Кетлін не могла винуватити пана Десмонда, бо сама зрадила його довіру, і тепер він, мабуть, боявся, щоб вона не вчинила якоїсь нової капості, скориставшись повагою, яка ще лишилася в чаді Водоплину до доньки їхнього князя.

«Принаймні тут я вільна від війни» — сказала вона собі, — «хоч на якусь днину».

Коли маестер пішов, вона накинулася вовняною затулою і знову вийшла на балкон. На річці миготіло сонячне сяйво, ковзало хвилями, що котилися повз замок. Кетлін затінила очі від блиску і пошукала віддалене вітрило, понад усе лякаючись його знайти. Але удалині не виднілося нічого, і це означало, що надія ще не вмерла.

Кетлін видивлялася всенький день аж до вечора, доки ноги не загуділи від довгого стояння. По обіді до замку прилетів крук, заплескав великими чорними крилами, зник усередині крукарні.

«На чорних крилах — чорнії слова» — подумала вона, згадавши, яку звістку приніс попередній птах.

Маестер Виман повернувся надвечір попоратися коло князя Таллі, а заразом приніс Кетлін невибагливу вечерю з хліба, сиру та вареної телятини з хріном.

— Я балакав з Утеридом Возняком, ласкава пані. Він цілком певний, що жодна жінка на ім’я Рута не бувала у Водоплині за часів його служби.

— Я бачила сьогодні крука. Чи не Хайме це знову впіймали?

«Або, збавте боги, убили.»

— Ні, ясна пані, про Крулеріза ми звісток не мали.

— Тоді що? Нова битва? Едмур у біді? Або Робб? Майте ж ласку, втамуйте страхи мого серця!

— Пані моя, мені не можна… — Виман озирнувся, наче хотів перевірити, чи самі вони у покоях. — Князь Тайвин пішов з річкового краю. Коло бродів тихо.

— То звідки ж тоді прибув крук?

— З заходу, — відповів маестер, пораючись коло постелі князя Гостера і старанно уникаючи її погляду.

— З новинами про Робба?

Він завагався, але відповів:

— Так, ласкава пані.

«Сталася якась біда.» Кетлін зрозуміла це з поведінки маестра. Він щось від неї ховав.

— Кажіть негайно. Що з Роббом? Його поранено?

«Тільки б не вбито, боги праві, тільки не кажи, що його вбито.»

— Їхню милість поранено у приступі замку Прискалок, — відповів маестер Виман, знову-таки не дивлячись у вічі, — але вони пишуть, що турбуватися нема про що, і сподіваються скоро повернутися.

— Поранено? Як саме поранено? Тяжко?

— Вони самі пишуть, що нагоди турбуватися немає.

— Мене турбує будь-яка його рана. Мого сина лікують?

— Певно, що так. Поза всяким сумнівом, його догляне маестер у Прискалку.

— Як саме його поранили?

Попередня
-= 17 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!