Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Візьму, — відповіла Дані.

Дівчинка переклала їй його слова, а йому — її відповідь. Якщо мала невільниця і відчувала щось, коли її віддавали у подарунок, то вміло це приховала.

Арстан Білоборід теж тримав язика за зубами, коли Дані промчала повз нього на терасі. Він пішов за нею мовчки, та вона добре чула тихий стукіт твердої ковіньки по червоній цеглі. Дані не винуватила його за гнів — вона сама розуміла, яку гидоту вчиняє. «Матір Драконів продає найміцніше своє дитя.» Від самої думки її нудило.

Та коли вони вийшли на Майдан Пошани і стали на гарячих червоних цеглинах між однією з невільникарських пірамід і куренями євнухів, Дані обернулася до старого і мовила:

— Білобороде! Я потребую вашої поради, і ви не повинні боятися казати мені відверто все, що думаєте… але лише наодинці. Ніколи не суперечте мені перед чужими очима. Ви розумієте, про що я кажу?

— Так, ваша милосте, — похнюплено відповів старий.

— Я вже не дитина, — мовила вона далі. — Я королева!

— Та навіть королеви помиляються. Астапорці вас ошукали, ваша милосте. Дракон вартий більшого, ніж будь-яке військо. Аегон довів це триста років тому на Полум’яному Полі.

— Я знаю, що тоді довів Аегон. І маю намір самотужки довести ще кілька речей.

Дані відвернулася від нього до невільниці, що покірно стояла коло ношів.

— Ти маєш ім’я, чи мусиш витягати щодня нове з якогось барила?

— Ні, таке роблять лише Неблазні, — відповіла дівчинка і раптом зрозуміла, що її спитали високовалірійською мовою. Очі її розширилися, і вона зойкнула: — Ой!

— Тебе звати Ой?

— Ні… ваша милосте, пробачте сій-одній її прикру вихватку. Ім’я вашої покірної рабині — Місандея, але…

— Віднині Місандея — не рабиня. Сієї ж миті я звільняю тебе. Ходімо до мене у ноші, хочу побалакати.

Рахаро допоміг їм сісти досередини, і Дані засунула запони від пилу та спеки.

— Якщо ти забажаєш лишитися при мені, я візьму тебе на службу, — мовила Дані, коли ноші рушили. — Будеш товмачити, як товмачила Кразнисові. Але з моєї служби можеш піти, коли схочеш — раптом забажаєш повернутися до батька чи матері.

— Ся-одна радше лишиться, — мовила дівчинка. — Ся-одна… я… мені нема куди піти. Ся… я радо служитиму вам.

— Я дарую тобі свободу, але не можу дарувати безпеки, — попередила Дані. — Мені належить перетнути увесь світ і виграти ще не одну війну. Зі мною тебе може спіткати голод або хвороба. Зі мною тебе можуть убити.

— Валар моргуліс, — відповіла Місандея високовалірійською.

— На кожного чекає смерть, — погодилася Дані. — То молімося, щоб іще трохи пожити, чи не так?

Вона відкинулася на подушки й узяла дівчинку за руку.

— Невже ці Неблазні справді не знають страху?

— Саме так, ваша милосте.

— Май на увазі — тепер ти служиш мені. Невже вони не відчувають болю?

— Вино мужності убиває такі почуття. Перед годиною, коли їм належить убити немовля, вони п’ють його вже багато років.

— І вони покірні хазяїнові?

— Покора для них — понад усе. Накажіть їм не дихати, і вони ліпше не дихатимуть, ніж не підкоряться.

Дані кивнула.

— А коли моя потреба скінчиться, тоді що?

— Перепрошую вашу милість?

— Коли я виграю війну і візьму престол мого батька, мої лицарі вкладуть мечі до піхов і повернуться до своїх маєтків, дітей, дружин, матерів… до свого життя. Але ці євнухи не мають життя. Що я маю робити з вісьмома тисячами євнухів, коли скінчаться битви?

— З Неблазних виходять чудові охоронці та міські вартові, ваша милосте, — мовила Місандея. — Та й покупців не бракуватиме на таких чудово навчених і загартованих кров’ю вояків.

— Мені казали, що на Вестеросі не можна продати чи купити ані жінку, ані чоловіка.

— Покірно прошу вашу милість мені вибачити, але Неблазні — не чоловіки.

— Але ж якщо я їх продам, то чи зможу бути певна, що їх не кинуть проти мене? — доречно зауважила Дані. — Вони це зроблять? Вони підуть воювати проти мене, завдадуть мені болю та шкоди?

— Якщо накаже їхній новий господар. Вони не сумніваються у наказах, ваша милосте. Усі сумніви з них вибили. Вони лише підкоряються. — Дівчинку, вочевидь, щось непокоїло. — Коли ви… коли вони вам більше не знадобляться… ваша милість могли б наказати їм кинутися на мечі.

— І вони це вчинять? Навіть це?

— Так. — Голос Місандеї геть стишився. — Ваша милосте…

Дані стиснула їй руку.

— Але схоже, ти не хочеш, щоб я віддавала такий наказ. Чому? Хіба тобі не байдуже?

— Ся-одна не… я… ваша милосте…

— Кажи!

Дівчинка опустила очі.

— Троє з них, ваша милосте, колись були моїми братами.

Попередня
-= 170 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!