Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

На червоних цегляних вулицях Астапору зранку зібралося щось на кшталт натовпу. Вздовж проїздів стояли невільники та челядь, а невільникарі зі своїми жінками вдягли токари і всілися на східчастих пірамідах повитріщатися. «Не надто вони й різняться, приміром, од карфійців» — подумала Дані. — «Теж хочуть уздріти дракона хоч краєм ока, щоб переповідати потім своїм дітям.» І одразу ж запитала себе, скільки з них тут зможуть мати дітей.

Агго їхав попереду з великим дотракійським луком, подарунком халісі. Могутній Бельвас чалапав одесну кобили, а дівчинка Місандея дріботіла ошую. Пан Джораг похмуро сунув позаду в кольчузі та вапенроку і накидав злим оком на кожного, хто опинявся надто близько. Рахаро і Джохого охороняли ноші. Дані наказала зняти з них верхівку, щоб драконів можна було прикувати до підлоги. З ними їхали Іррі та Джихікі — намагалися не дати драконам розбурхатися. Але Візеріон уже метляв хвостом туди-сюди, гнівно дмухав димом із ніздрів. Раегал теж відчував якусь біду — тричі намагався злетіти, але Джихікі витягала його униз на важкому ланцюзі. Дрогон згорнувся у клубок, міцно притиснув крила та хвіст — лише очі виказували, що він не спить.

Слідом рухалися усі інші її люди: Гролео, керманичі та жеглярі, вісімдесят три дотракійці, що лишилися від стотисячного халазару Дрого. Старих та слабких Дані поставила усередину валки — а з ними молодих матерів, вагітних, малих дівчаток і хлопчиків, замолодих ще плести косу. Решта — воїни, хай скільки їх було — їхали ззовні, женучи потроху вперед їхній жалюгідний табун — сотню з гаком кощавих коней, що примудрилися пережити червону пустелю та солоне чорне море.

«Треба було пошити собі корогву» — подумала вона, просуваючись на чолі строкатого загону вздовж звивистої астапорської річки. Вона заплющила очі й уявила її собі: чорний шовк хвилюється на вітрі, а на ньому тріпотить червоний триголовий дракон Таргарієнів, дихаючи золотим полум’ям. «Саме під таким прапором міг би їхати Раегар.»

На берегах річки панував дивний спокій. Астапорці називали її Хробаком; річка була широка, повільна, дуже покручена, змережана малими, порослими лісом острівцями. На одному такому Дані побачила дітей за грою: вони ганялися один за одним поміж вишуканих мармурових подоб. На іншому острівці укривали один одного цілунками у тіні зелених дерев двоє закоханих — не соромлячись нікого, наче дотракійці на весіллі. Без одягу було годі розібрати, невільники то чи вільні міщани.

Майдан Пошани з його величезною спижевою гарпією був надто малий, аби умістити куплених Неблазних. Натомість їх зібрали на Майдані Спокути, що виходив до головної брами Астапору — звідти Дані могла одразу вивести їх з міста, щойно отримає свій товар. Тут спижевих подоб не було, а стояв лише дерев’яний поміст, на якому бунтівних рабів білували, розпинали на дибі та вішали.

— Добрі Хазяї розташували їх тут, аби вони першими вкидалися в око всякому новому невільникові, що заходить до міста, — пояснила Місандея при вході на майдан.

З першого погляду Дані подумала, що ті люди мають смугасту шкіру, наче звірі-смугналі з Джогос-Нгаю, а тоді підігнала срібну ближче і побачила оголену червону плоть під рухливою чорною подушкою. «Мухи. Мухи і черви.» Бунтівних рабів оббілували так, як людина чистить яблуко — довгою закрученою стрічкою. В одного з них рука була чорна від мух з пальців до ліктя, а під мухами — червоно-біла. Дані натягла повід коло нього і спитала:

— Що зробив цей?

— Підняв руку на хазяїна.

Дані відчула, що зараз виверне шлунок на бруківку, тому розвернула срібну і рушила ристю до середини майдану, де стояло таке дороге для неї військо: шереги за шерегами, кам’яні напівлюди з цегляними серцями, вісім тисяч і шість сотень у шпичастих шоломах цілком вивчених Неблазних, а позаду — п’ять із гаком тисяч без шоломів, зате зі списами та тесаками. Найдалі позаду стояли молоденькі хлопчики — струнко і нерухомо разом із рештою.

Кразнис мо’Наклоз та його товариство з’явилися вітати її. Інші високородні астапорці зібралися купками позаду, сьорбали вино зі срібних стеблин, а невільники тим часом розносили таці оливок, вишень та смокв. Старий Граздан сидів у кріслі-ношах, які тримали четверо мідношкірих велетнів. З півдесятка кінних списників чвалували уздовж країв майдану, відтісняючи натовп, який прийшов побачити видовисько. Сонце відбивалося від налощених мідних блях, нашитих на киреї, сліпило очі, але Дані не змогла не помітити, як роздратувалися їхні коні. «Бояться драконів. І недарма.»

Кразнис надіслав невільника допомогти Дані зійти з сідла. Власні його руки були зайняті: одна вчепилася у токар, інша тримала розкішно оздоблений батіг.

Попередня
-= 172 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!