Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Думки його мимоволі збочили на Шаю. Тиріон не хотів, щоб вона почула новину від когось іншого, тому наказав Варисові у ніч перед весіллям привести дівчину до себе. Вони знову стрілися у євнухових покоях, але коли Шая почала розплутувати шворки на його камізельці, Тиріон ухопив дівчину за руки і відштовхнув від себе.

— Зачекай! — мовив він. — Ти мусиш дещо знати. Назавтра я маю одружитися…

— З Сансою Старк. Я знаю.

На хвилину йому аж мову заціпило. Як це? Навіть Санса тоді ще не знала!

— Як ти можеш знати? Хіба тобі Варис розказав?

— Якийсь малий джура розповідав панові Талладу, коли я вела Лолису до септу. А той почув від служниці, а вона підслухала, як пан Кеван балакав із твоїм татусем. — Вона викрутилася з Тиріонових рук і стягла сукню через голову. Під сукнею, як завжди, нічого не було. — Та мені байдуже. Вона ж мале дівчисько. Швиденько надми їй черево і повертайся до мене.

Якась його частина сподівалася почути від Шаї щось небайдужіше. «Та не так сталося, як сподівалося» — похмуро казав він сам собі. — «Тепер знатимеш краще, курдупелю. Шая — то єдине кохання, яке тобі світить».

На Грязючному Шляху юрмився люд, але забачивши Біса з почтом, вояки і міщани поспіхом розступалися. Просто під ногами купчилися діти з запалими очима; деякі дивилися на нього у мовчазному благанні, а інші благали вельми гучно і наполегливо. Тиріон вийняв з гамана чималу жменю мідяків і кинув у повітря. Діти ринули за грішми, розштовхуючи одне одного з гучним вереском. Найщасливіші, мабуть, зможуть купити собі сьогодні окраєць черствого хліба. Тиріон ще не бачив на базарах такої тісної штовханини, та навіть незважаючи на обози харчів, які до міста щодня завозили Тирели, ціни на усе стояли разюче високі. За диню прохали шість мідяків, за мірку збіжжя — срібного оленя, а за яловичий бік або півтузня кощавих паців — аж золотого дракона. Однак покупців не бракувало — змарнілі чоловіки та жінки давилися коло кожної хури та ятки, а ще гірше змарнілі та обірвані мовчки визирали з провулків.

— Сюди, — мовив Брон, коли вони досягли підніжжя Гаку. — То ти все-таки хочеш?…

— Хочу.

Огляд берега річки був зручним приводом, та насправді Тиріон того дня мав на думці зовсім іншу справу. Вони звернули геть з Аегонового пагорба у плутанину вузьких вуличок навколо підніжжя пагорба Візеньї. Попереду їхав Брон, а Тиріон раз чи два оглядався за плече перевірити, чи нема за ним споглядачів. Але не помітив нікого, крім звичайного наброду: візника, що лупцював коняку батогом, стару бабу, що викидала з вікна гидоту з нічного горщика, двох малих хлопчаків за лицарським боєм палицями, трьох золотокирейників, що вели спійманого злодія… усі виглядали досить пересічно, та кожен міг стати його загибеллю. Адже Варис усюди мав свої очі та вуха.

Вони звернули за ріг, тоді за інший і повільно рушили крізь юрбу жінок біля колодязя. Брон провів їх кривим провулком, якоюсь вуличкою, попід зруйнованою аркою. Далі вони зрізали навпростець через згарище, де раніше стояла хата, і провели коней пішки пологими кам’яними сходами. Будиночки тут стояли тісно і виглядали вбого. Брон спинився на початку звивистої вулички, занадто вузької для двох вершників.

— Далі два вигини і глухий кут. Шинок знаходиться у льосі останнього будинку.

Тиріон зіскочив з коня.

— Дивись мені, щоб жоден не увійшов і не вийшов, доки я не повернуся. Це не забере багато часу.

Він сягнув рукою під кирею, перевіряючи сховане у таємній кишені золото. Тридцять драконів. «Чималі статки для того волоцюги.» Тиріон хутко зашкандибав провулком, сподіваючись уладнати справу якнайшвидше.

Винний льох виявився похмурим, темним, вогким і брудним. Стіни його поросли салітрою, а стеля висіла так низько, що Брон, напевне, мусив ходити зігнутим, аби не побити голову на сволоках. На щастя, Тиріон Ланістер цієї біди не знав. О теперішній годині передня кімната була майже порожня, не рахуючи скорботного виду жінки, яка сиділа на ослоні за шинквасом з грубих дощок. Вона піднесла Тиріонові кухоль кислого вина і мовила:

— Там, ззаду.

Задня кімната була ще темніша. На низькому столі коло глека вина блимала єдина свічка. За столом сидів чолов’яга, що аж ніяк не виглядав небезпечним. Був він коротун — хоча, певно ж, не для Тиріона, проти якого усі чоловіки видавалися здорованями — мав ріденьке брунатне волосся, рожеві щоки та невелике черевце, що розпирало кістяні ґудзики на замшовій камізелі. У м’яких руках він тримав дванадцятиструнні цимбали — зброю подеколи грізнішу за меча.

Тиріон сів навпроти і мовив:

— Симоне Срібноязикий! Вітаю.

Попередня
-= 195 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!