Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Ми ж не знали…

— Зараз не знали, так! Але ж колись мали знати. Нічна Варта забула, Тарлі, навіщо вона існує на світі! Ніхто здуру не мурує стіну заввишки у сто сажнів, аби завадити дикунам у шкурах красти жінок. Стіну збудували, щоб захищати царину людей… і не від інших людей. Бо дичаки, якщо відкинути дурні забобони — то такі самі люди, як ми. Але минуло надто багато століть і тисячоліть. Ми розучилися впізнавати справжнього ворога, Тарлі. Зараз він тут, а ми навіть не знаємо, як із ним боротися. А чи правду кажуть прості люди, що драконоскло роблять дракони?

— М-маестри гадають, що ні, — пробелькотів Сем. — Маестри кажуть, що воно виходить з вогню земних надр. І називають його обсидіаном.

Мормонт пирхнув.

— Та хай звуть хоч макогоном, якщо їхня ласка! Аби вбивав так, як ти розказуєш. Хочу мати його якомога більше.

Сем запнувся, але не впав.

— Джон знайшов іще — там, на Кулаку. Кількасот площиків, вістря для списів…

— Знайшов, то і знайшов. Що нам із того тут і зараз? Аби знову досягти того клятого Кулака, нам потрібна зброя, котрої ми не матимемо, доки не дістанемося Кулака. До того ж не забуваймо про дичаків. Доведеться шукати драконоскло деінде.

Сем майже забув про дичаків — стільки усього сталося з тієї пори.

— Кажуть, діти лісу мали клинки з драконоскла. Вони б знали, де шукати обсидіан.

— Діти лісу вимерли, — відповів Мормонт. — Половину їх вирізали першолюди спижевою зброєю, а потім андали скінчили справу залізом. Кому-кому, а їм кинджали з драконоскла…

Старий Ведмідь обірвався на півслові, побачивши Крастера, що виник з-за шкіряної запони дверей. Дичак шкірився на повний рот гнилих чорних зубів.

— Я маю сина!

— Си-и-на, — каркнув Мормонтів крук. — Сина, сина, сина!

Обличчя князя-воєводи наче скам’яніло.

— Щиро вітаю.

— Отакої, вітаєте? А ви б замість вітань краще попрощалися. Разом із вашим набродом. Здається мені, давно вже на часі.

— Щойно наші поранені зміцніють, ми відразу…

— Ті, хто міг, уже зміцніли, старий гайвороне. Ти це знаєш, і я це знаю. А ті, що помирають… уріж їм горлянки, та й по тому. Мусиш розуміти незгірш мене, що так воно тільки на краще. А не зважуєшся — то залиш їх мені. Я вже якось дам їм ради.

Князь-воєвода Мормонт визвірився на нього:

— Торен Рідколіс казав, що ти друг Варті! Та який ти збіса друг!

— Певно, що друг, — відказав Крастер. — Я вам віддав усе, що мав зайвого. Та зима ж насувається, нікуди не дівається. А та дівка ще й налупила мені зайвого верескливого рота, якого теж треба годувати.

— Ми можемо його забрати, — писнув хтось збоку.

Крастер повернув голову, звузив очі й плюнув Семові на чоботи.

— Що ти сказав, Смертяний?

Сем роззявив рота, тоді знову стулив.

— Я… я… я лишень хотів сказати… якщо він вам не потрібен… адже його треба годувати… а зима насувається… то ми можемо… забрати його з собою, щоб…

— Мого сина? Мою плоть і кров? Ти гадаєш, я віддам його вам, чорним ґавам?

— Та я ж лише…

«Нема в тебе ніяких синів, бо ти їх викидаєш на мороз — так розповідала Йоля. Ти лишаєш їх у лісі, тому в тебе тут самі дружини і дочки, які теж стануть дружинами.»

— Помовч, Семе, — мовив князь-воєвода Мормонт. — Ти вже досить сказав. Навіть забагато. Іди до хати.

— П-пане в-воєводо, я…

— До хати, хутко!

Зашарівшись із сорому, Сем пропхався крізь запону на дверях у морок хати. Мормонт пішов за ним.

— Ти, часом, не здурів? — запитав старий усередині, аж давлячись гнівом. — Навіть якщо Крастер віддасть нам дитину, вона помре, перш ніж ми досягнемо Стіни. Щойно народжене немовля потрібне нам майже так само, як іще одна снігова хуртовина. Може, ти його з власних цицьок годуватимеш? Вони в тебе справді чималенькі. Або забереш і матір теж?

— Вона хоче піти, — відповів Сем. — Вона мене благала…

Мормонт скинув руку вгору.

— Не хочу більше нічого чути, Тарлі. Тобі безліч разів наказували триматися якнайдалі від Крастерових дружин.

— Та вона ж його дочка, — безпорадно похнюпившись, мовив Сем.

— Ходи наглянь за Баненом. І негайно. Поки я не розсердився.

— Так, пане воєводо.

Сем, хапаючи дрижаки, побіг виконувати наказ. Та коли досяг вогню, побачив там Велетня, що саме накидав кожуха на голову Баненові.

— Наостанок усе жалівся, що йому холодно, — мовив маленький чоловічок. — Сподіваюся, хоч там знайде собі тепле місце для кращого життя.

— З тією раною… — почав був Сем.

— Рана-срана, хай їй грець! — Підсайдачник копнув мерця чоботом. — Та в нього ж лише ступня була поранена! В моєму селі був чолов’яга, якому відрізали ступню. Прожив дев’яносто і чотири роки.

Попередня
-= 206 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!