Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Холод, — мовив Сем. — Він не міг зігрітися.

— Він не міг поїсти! — заперечив Підсайдачник. — Добряче поїсти, чогось поживного. Крастер, байстрюцьке стерво, заморив його голодом.

Сем занепокоєно озирнувся, та Крастер ще не повернувся. А якби повернувся, то було б лихо. Дичак ненавидів байстрюків, хоча розвідники казали, що він і сам — байстрюк, нагуляний з дичацькою жінкою якимось давно померлим гайвороном.

— Крастер має годувати своїх, — мовив Велетень. — Оте своє жіноцтво. А нам віддав, що зміг.

— А ти й повірив, йолопе? Та щойно ми звідси заберемося, як він відкоркує барило меду і всядеться бенкетувати на вареному і печеному. А з нас буде реготати, як ми гибіємо у снігу! Він бісів дичак, і нічого тут не поробиш. Нема серед дичаків друзів Варти.

Підсайдачник знову копнув тіло Банена.

— Ось його запитай, коли мені не віриш.

Тіло розвідника спалили при заході сонця, на вогнищі, яке Грен живив усенький день. Тиміш Камінець і Гарт зі Старограду винесли голий труп, двічі хитнули туди-сюди і кинули у полум’я. Живі братчики поділили між собою його одяг, зброю, обладунки і решту майна. У замку Чорному Нічна Варта ховала своїх мертвих з належною шаною. Але тут був не замок Чорний. «І спалені кістки не повертаються до живих хижими упирями.»

— Сього братчика звали Баненом, — похмуро-врочисто мовив князь-воєвода Мормонт, коли язики полум’я охопили мерця. — Се був хоробрий вояк і добрий розвідник. До Варти наш брат прибув… звідкіля?

— Морем із Білої Гавані! — вигукнув хтось.

Мормонт кивнув.

— До Варти наш брат прибув із Білої Гавані. Ані разу він не осоромив свого обов’язку. Вірно тримався він обітниць, подолав далеку путь, люто бив ворогів. Ми не знатимемо іншого такого брата.

— І ось його варта добігла кінця, — проспівали чорні братчики.

— І ось його варта добігла кінця, — повторив Мормонт.

— Кінця! — заскреготів його крук. — Кінця!

Сема нудило, дим виїдав йому червоні напухлі очі. З погляду на вогонь йому раптом здалося, що Банен сів і стиснув кулаки, наче хотів дати відсіч зажерливим язикам полум’я, але за мить вихори диму сховали усе від очей. Та найгіршим виявився запах. Якби то був звичайний гидкий сморід, Сем би витримав, та охоплений вогнем братчик пахкотів так схоже на смажене порося, що йому аж слина в роті потекла. І саме від цього жахливого відчуття, щойно крук каркнув «Кінця!», він ринув за Крастерову хату, аби виблювати просто у рів.

Саме там його на колінах знайшов Скорботний Ед.

— Черв’яків на риболовлю шукаєш, Семику? Чи тобі зле?

— Зле, — слабенько вичавив із себе Сем, витираючи рота тилом долоні. — Той запах…

— Ніколи не думав, що Банен так гарно пахкотітиме. — Ед, як завше, бубонів могильно-похмурим голосом. — Ледве утримався, щоб не викраяти собі шматочок. Якби мав яблучну підливку, то й не утримався б. Найкраще свинина смакує з яблучною підливкою.

Ед розв’язав штани і витяг прутня.

— Ти краще не помирай, Семе, бо спокуса надто велика. Чей же з тебе шкварок натопиться більше, ніж із Банена. А я за шкварками аж шаленію. — Задзюрив жовтий гарячий струмінь, і Ед зітхнув утішено. — Ти чув, що ми рушаємо на світанку? Старий Ведмідь сказав: байдуже, хоч під сонцем, а хоч під снігом.

«Хоч під сонцем, а хоч під снігом, кажеш?» Сем занепокоєно зиркнув на небо.

— Під снігом?! — кавкнув він. — І що? Ми… їдемо? Усі?

— Авжеж не всі. Декому доведеться дибати пішки. — Ед струсив останні краплі. — Ось Дивен каже, що ми мусимо навчитися їздити на мертвих конях, як Інші. Каже, що заразом і хуражу менше піде, бо скільки там його з’їсть дохла коняка?

Ед зав’язав шворки на штанях.

— Хоча мені воно чогось не до смаку. Бо щойно старшина знайде, як змусити до праці мертву коняку, то наступними будемо ми, люди. А з моїм щастям найпершим буду я. «Еде» — скажуть мені, — «годі валятися, ліниве стерво. Тепер у нас смерть од служби не звільняє. Ставай на ноги, бери списа — сьогодні вночі якраз твоя варта.» Утім, не поспішатиму жалітися. Може, пощастить здохнути скоріше, ніж вони взнають спосіб.

«Може, ми усі здохнемо скоріше, ніж гадали» — подумав Сем, незграбно спинаючись на ноги.

Коли Крастер дізнався, що непрохані гості збираються їхати на світанку, то подобрішав — принаймні стільки, як дичак умів добрішати.

— Давно вже час, — казав він. — Вам тут не місце, скільки можна торочити. Але звичай добрий я знаю, буде вам наостанок бенкет. Ну не те щоб бенкет… але погодую. Дружини засмажать коней, яких ви порізали. А я знайду трохи пива та хліба.

Він вишкірився своєю брунатною посмішкою.

Попередня
-= 207 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!