Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Байстрюцька потвора! — почув Сем, як вилаявся хтось із Гартів. Котрий саме — він не бачив.

— Це хто тут кличе мене байстрюком?! — заревів Крастер, змітаючи дошки з м’ясом та кухлі з вином зі столу лівицею і здіймаючи сокиру правицею.

— Це всі знають, підлий байстрюче! — відповів Карл.

Крастер ринув уперед швидше, ніж Сем міг собі уявити — наче птахом перелетів через стіл із сокирою в руці. Заверещала якась жінка, Гарт Визелень та Сирітка Ос висмикнули з-за пасів ножі, Карл сахнувся назад і перечепився через пана Биама, що лежав поранений на підлозі. Крастер кинувся слідом за ним, випльовуючи прокльони та погрози, але не встиг і оком змигнути, як заходився плюватися кров’ю — то Підсайдачник ухопив його за волосся, відкинув голову назад, одним помахом ножа розчахнув горлянку від вуха до вуха і грубо відштовхнув геть. Дичак упав долілиць на підлогу, просто поперек пана Биама. Биам заверещав з болю, а Крастер спливав на ньому кров’ю, впустивши сокиру зі слабких пальців. Дві з дружин Крастера волали, третя лаялася, четверта наскочила на Миленького Донела і спробувала видряпати йому очі, але той збив її на підлогу.

Князь-воєвода став над трупом Крастера, почорнівши лицем від гніву.

— Боги проклянуть нас усіх! — ревів він. — Немає злочину підлішого в світі, ніж убивство, принесене гостем у дім господаря! За всіма законами гостинності ми…

— За Стіною нема законів, старигане. Хіба сам не знаєш? — Підсайдачник ухопив за руку одну з Крастерових дружин і підсунув скривавленого ножа їй під горло. — Показуй, де тут у нього харчі, бо й тобі, тітко, зроблю те саме.

— Пусти її! — Мормонт зробив крок уперед. — Я тобі за це голову зітну, ти…

Гарт із Визелені заступив йому дорогу, а Олло Безрукий штовхнув назад. Обоє мали в руках ножі.

— Стули пельку, старий дурню, — попередив Олло.

Князь-воєвода сягнув по його руку з кинджалом. Руку Олло мав лише одну, але швидку та вправну; він вирвався з пальців воєводи, пхнув ножем Мормонтові в живіт і притьмом висмикнув червоне лезо назад. І божевілля охопило цілий світ.

Пізніше, далеко пізніше Сем отямився, сидячи на підлозі зі схрещеними ногами і тримаючи Мормонтову голову на колінах. Він не пам’ятав ані того, як тут опинився, ані усього, що сталося після замаху на Старого Ведмедя. Гарт із Визелені убив Гарта зі Старограду — це Сем пригадав, але за віщо, не тямив. Ролик із Сестринова упав зі спального поду нагорі й зламав собі шию, бо хотів скуштувати котроїсь із Крастерових дружин. А Грен…

Грен волав просто йому в вухо і давав ляпасів по обох щоках, а тоді вибіг надвір разом із Велетнем, Скорботним Едом і кількома іншими. Крастер і доти лежав поперек пана Биама, та поранений лицар вже не стогнав. Четверо братчиків у чорному сиділи на лаві й жували чорне кінське м’ясо, поки Олло гойдав на столі жінку, яка голосно плакала.

— Тарлі. — Коли Старий Ведмідь спробував заговорити, кров задзюрила йому з рота на бороду. — Тарлі, тікай. Біжи.

— Куди, пане воєводо? — Голос його був безбарвний, позбавлений життя. «Я вже не боюся.» Відчуття було дивне. — Тікати нема куди.

— На Стіну. Тікай до Стіни. Негайно.

— Негайно! — повторив крук. — Негайно! Негайно!

Птах видерся рукою старого йому на плече і висмикнув волосину з бороди.

— Мусиш… мусиш розповісти.

— Розповісти що, пане воєводо? — поштиво запитав Сем.

— Усе. Про Кулак. Про дичаків. Драконоскло. Оце. Усе. — Дихав князь-воєвода коротко і уривчасто, а голос стишив до шепоту. — Скажи моєму синові. Джорагові. Скажи, хай вдягне чорне. Моє бажання. Останнє.

— Бажання? — Крук звісив голову набік, виблискуючи намистинками очей, і запитав. — Зерна?

— Нема зерна, — ледве чутно відповів Мормонт. — Скажи Джорагові. Пробачаю. Мого сина. Благаю. Тікай.

— Надто далеко, — мовив Сем. — Стіни мені не дістатися, мосьпане.

Адже він так стомився. Єдиним його бажанням було заснути, спати і більше не прокидатися. Він знав, що коли лишиться тут, то Підсайдачник, Олло Безрукий чи Кульгавий Карл зрештою його знайдуть і виконають це бажання — хай лише затим, аби подивитися на його смерть.

— Я хочу лишитися з вами. Адже я, бачте, вже не боюся. Ані вас, ані… чогось іншого.

— А мав би боятися, — відповів жіночий голос.

Над ним стояли три Крастерових дружини: дві старі баби, яких він не знав, а між ними Йоля, загорнута у шкури, з оберемком бурого і білого хутра, де, мабуть, знаходилася її дитина.

— Нам не можна балакати до Крастерових дружин, — відповів Сем. — Ми маємо наказ.

— Тепер можна, — мовила та стара, що стояла одесну. — Тепер усе інакше.

Попередня
-= 209 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!