Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Найчорніші з ґав сидять у льосі й жеруть у три горлянки, — мовила стара ошую, — або на поді тішаться молодими. Та скоро вони повернуться. Тобі краще швидко тікати. Коні усі порозбігалися, але Дийя двійко упіймала.

— Ви казали, що допоможете! — нагадала йому Йоля.

— Я казав, що Джон допоможе. Бо Джон хоробрий, вправний боєць. Та зараз він уже, мабуть, мертвий. А я — боягуз. Жирний боягуз. Дивись, який я товстий і незграбний. До того ж Мормонта поранено. Хіба не бачите? Я не можу кинути тут князя-воєводу.

— Дитино, — мовила інша з бабів, — старий гайворон вже не тут. Сам подивися.

Мормонтова голова досі лежала в Сема на колінах, але розплющені очі витріщалися у стелю, а вуста вже не ворушилися. Крук нахилив голову, каркнув і подивився на Сема.

— Зер-рна?

— Немає зерна. Тут зерна немає.

Сем заплющив очі Старому Ведмедеві та спробував згадати якусь молитву, але спромігся вичавити лише:

— Змилуйся, Мати. Змилуйся, Мати. Змилуйся, Мати.

— Твоя мати тобі не допоможе, — мовила ліва стара. — І оцей мертвий дідуган теж. Забирай свого меча і теплого кожуха, сідай на коня, якого зумієш знайти. А тоді тікай.

— Дівчинка правду каже, — додала права стара. — Вона моя дівчинка, і всю неправду я з неї давно вибила. Ти казав, що допоможеш. А тому роби, що Феня каже — забирай дівчину і хутко тікай.

— Хутко! — мовив крук. — Хутко-хутко-хутко!

— Але куди? — щиро зачудувався Сем. — Куди мені її везти?

— Туди, де тепло, — разом проказали дві старі баби.

Йоля плакала.

— Мене і дитинку. Благаю! Я буду вам дружиною, як Крастерові. Благаю вас, пане ґаво. В мене синочок, як обіцяла Неля. Якщо ви не заберете його, то заберуть вони!

— Вони?! — перепитав Сем, а крук нахилив голову і повторив. — Вони-вони-вони!

— Брати хлопчика, — відповіла ліва стара. — Сини Крастера. Там, надворі, насувається білий холод, гайвороне. Я чую його кістками, а мої старі кістки не брешуть. Крастерові сини скоро будуть тут.

Ар'я VI

Очі потроху звикли до пітьми, і коли Гарвін стягнув їй каптура з голови, то від тьмяного червонястого світла всередині порожнього пагорба Ар’я заблимала, наче якась дурна сова.

Посередині земляної підлоги викопана була велетенська яма для вогнища; звідти аж до закопченої стелі вихорилися і тріщали язики полум’я. Стіни складалися з ґрунту та каміння, і крізь них зміїлися товстезні білі корені, схожі на тисячі лінивих і тлустих білих полозів. Поки вона витріщалася, з-поміж тих коренів вигулькували люди: виступали з тіней, аби поглянути на бранців, з’являлися з чорних, як ніч, ходів у стінах, вилізали з кривих щілин та розломів. У одному місці з протилежного боку вогню корені утворили щось на кшталт сходів до неглибокої западини, де сиділа людина, ледь помітна у плутанині коріння оберіг-дерев.

Лим скинув каптура з голови Гендрі.

— Де це ми? — запитав той.

— У стародавньому, глибокому і таємному місці. У схованці, куди не пхають носи ані вовки, ані леви.

«Ані вовки, ані леви.» Ар’ї забігали шкірою мурашки. Вона згадала свій сон і смак крові у роті — того разу вона відірвала чоловікові руку з плеча.

Полум’я було велетенське, але печера ще більша — око не бачило ані її початку, ані кінця. Хтозна, чи глибокі були ті ходи у стінах — може, закінчувалися за два аршини, а може, тягнулися на дві версти. Ар’я бачила чоловіків, жінок, навіть малих дітей, і усі спостерігали за нею сторожкими очима.

Зеленоборід мовив до неї:

— Ось він — чародій, білочко. Тепер ти матимеш відповіді на свої запитання.

Він вказав на вогнище, коло якого Том Семиструнний балакав з високим кощавим чоловіком у шматках різних обладунків, припасованих до злахміченої рожевої ряси. «Це не може бути Торос Мирійський!» Ар’я пам’ятала червоного жерця товстим, з гладким обличчям і блискучою лисою головою. А в цього обличчя висіло зморшками, на голові буяли пасма сивого волосся. Том сказав щось нечутне, жрець зиркнув у Ар’їн бік, і їй здалося, що він зараз наблизиться. Але тут з’явився Скажений Мисливець, уштовхнув свого бранця в коло світла, і про неї з Гендрі миттю всі забули.

Мисливець виявився кремезним, опецькуватим чолов’ягою, вбраним у вичинену латану шкіру, трохи лисуватим, зі слабким маленьким підборіддям і задерикуватим норовом. У Камінному Септі Ар’я вже була злякалася, що Лима і Зеленоборода зараз пошматують собаки: коли розбійники стали коло воронячих кліток і завимагали віддати їм бранця для князя-блискавки, то хорти оточили їх звідусіль, гарчали і винюхували. Але Том Семиструнний заспокоїв їх співом та грою, Рута примчала через майдан з повним фартухом жирних баранячих кісток, а Лим показав на Анжея у вікні бурдею з накладеною на тятиву стрілою. Скажений Мисливець вилаяв усіх підлабузниками, але зрештою погодився відвезти бранця на суд князеві Беріку.

Попередня
-= 210 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!