Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Невже це шал-вогонь? — запитала Ар’я в Гендрі.

— Та ні. Це інше. Це…

— …чари? — скінчила вона.

Тим часом Хорт сахнувся назад, і тепер нападав уже князь Берік, наповнюючи повітря нитками вогню і змушуючи більшого за нього бійця задкувати на п’ятах. Клеган упіймав один удар на щит, і намальований собака втратив голову. На його відповідь Дондаріон підставив власного щита і кинув меча у широке вогняне коло. Розбійницьке братство схвально заволало до свого отамана.

— Бий-убивай! — почула Ар’я, — гир на нього! Нападай, не барися!

Хорт відбив удар по голові, скривився, коли у обличчя йому запашів вогонь з клинка, загарчав, вилаявся і сахнувся назад. Але князь Берік перепочинку йому не подарував: ринув слідом, відтіснив здорованя ще далі, не даючи спокою ані власній руці, ані супротивникові. Мечі брязкали, відлітали один від одного, налітали знову; від щита з блискавкою летіли тріски, вихористе полум’я поцілувало псів раз, потім удруге, потім утретє. Хорт посунув праворуч, та Дондаріон заступив йому дорогу швидким кроком і погнав назад… до тьмяного червоного блиску вогняної ями. Клеган відступав, аж доки не відчув жар на спині. Кинувши швидкий погляд через плече, він зрозумів, що чекає ззаду… але той погляд трохи не коштував йому голови, бо князь Берік саме завдав нового удару.

Ар’я побачила, як Сандор Клеган вирячив побілілі очі й сам кинувся у напад. Три кроки уперед, два убік, рух ліворуч, який князь Берік перестрів, іще два кроки уперед і один назад, «брязь» та «брязь», стукіт зливи ударів по великих дубових щитах. Ріденьке темне волосся Хорта прилипло йому до лоба, що блищав від поту. «Винного поту.» Ар’я згадала, що Хорта заскочили добряче п’яним. Їй здалося, що у його очах з’явився натяк на страх. «Він програє і загине!» — завирувала Ар’я, дивлячись, як літає та падає вогняний меч князя Беріка. Однією лютою навалою князь-блискавка повернув собі ґрунт, який відбив у нього Хорт-Клеган, і знову змусив того хилитатися на самому краї вогняної ями. «Загине, загине! Йому кінець!» Ар’я аж зіп’ялася навшпиньки, аби краще бачити.

— Ах ти ж драний вилупок! — заверещав Хорт, відчувши подих вогню ззаду на ногах та сідницях.

Він знову кинувся уперед, вимахуючи важким мечем, намагаючись задавити меншого за нього супротивника грубою силою, зламати йому меча, щита, або й руку. Але від зустрічних ударів Дондаріона йому в очі летіли язики вогню; нарешті, коли Хорт сахнувся від одного з них, то послизнувся і мусив упасти на коліно. Князь Берік налетів, завдав зі свистом удару згори; за мечем затріпотіли вогняні прапорці. Задиханий Клеган ледве устиг здійняти над головою щита, і печерою загула луна від гучного тріску дубової дошки.

— Щит горить, — стиха мовив Гендрі, та Ар’я вже і сама побачила. Полум’я розтеклося потрісканою жовтою фарбою і потопило усіх трьох чорних собак. Тим часом Сандор Клеган знову випростався і зіп’явся на ноги, шалено опираючись. Та коли князь Берік відступив на крок, Хорт нарешті зрозумів, що ревливе полум’я коло обличчя — то його власний щит. Скрикнувши з жаху та відрази, він люто рубонув по вже посіченій дубовій дошці. Щит репнув, від нього відлетів палаючий шматок, але решта лишилася на руці. Зусилля, що Хорт доклав, аби звільнитися, лише роздмухали вогонь. Запалав рукав, тоді уся лівиця аж до плеча.

— Добий його! — закликав Зеленоборід князя Беріка.

Решта загукала у лад один одному:

— Винен! Винен!

З ними разом репетувала і Ар’я:

— Винен! Винен! Убити його!

Гладенько, мов по літньому шовку, Берік ковзнув ближче, аби покласти край зусиллям супротивника. Хорт пронизливо скрикнув, здійняв меча обіруч і з усієї сили вдарив згори донизу. Князь Берік мав досить часу, щоб підставити власного клинка, і не барився, але…

— Ні-і-і-і! — заверещала Ар’я.

…але вогняний меч луснув навпіл, холодна криця Хорта уп’ялася між плечем та шиєю князя Беріка і розвалила плоть надвоє аж до ключиці. Гарячим темним струменем ринула кров.

Сандор Клеган сахнувся назад, усе ще палаючи вогнем. Рештки щита він здер з руки та відкинув убік, гучно лаючись, а тоді покотився землею — збити з себе полум’я.

Князь Берік повільно впав на коліна, мовби помолитися, та коли розтулив рота, з нього линула кров, а не молитва. Меч Хорта стирчав у ньому, коли він падав долілиць, і земля у печері випила його кров. Під печерним пагорбом запанувала тиша — ніхто не видав ані звуку, чувся лише тихий тріск вогню та скигління Хорта, що намагався підвестися. У Ар’ї в голові крутилася думка про Мику і всі ті дурні молитви, якими вона прохала про смерть Хорта. «Якщо боги існують, чому князь Берік не переміг?» Адже вона знала про вину Хорта, знала напевне.

Попередня
-= 215 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!