Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Вальдера Фрея слід оббілувати і четвертувати! — волав він. — До нас на перемови він шле каліку та байстрюка! От скажи мені, що це не смертна образа!

— Не маю сумніву, що князь Вальдер ретельно добирав своїх посланців, — відповіла Кетлін. — Так, це ница, дрібна, жалюгідна помста. Але не забувай, з ким маємо справу. Спізнілий князь Фрей — так кликали його пан батько. Старий має норов огидний, дратівливий, заздрісний, а понад усе — пихатий.

На щастя, її син показав більше витримки і здорового глузду, ніж брат. Робб привітав фреївських послів за усіма звичаями гостинності, оселив супровід у куренях замкової варти і стиха попросив пана Десмонда Грела поступитися Лотарові честю проводів князя Гостера у останню подорож. «Мій син набрався суворої мудрості далеко понад свої роки.» Хай дім Фрей облишив справу Короля-на-Півночі, та князь Переїзду, що не кажи, лишався наймогутнішим значковим Водоплину, а уособлював його тут і зараз саме Лотар.

Семеро обраних проводжали князя Гостера з водяних сходів — ступали ними просто у річковій воді, поки стражники витягали угору брамні ґрати. Лотар Фрей, м’якотілий та огрядний, важко дихав, коли човен нарешті вирвався на волю до річкового потоку. При носі човна, спрямовуючи його на бистрину, стояли по груди у воді Язон Малістер і Титос Чорноліс.

Кетлін дивилася на похорон з мурів — чекала, видивлялася, як безліч разів у минулі часи. Під нею швидкий та шалений Перекат устромлявся, наче спис, у бік широкого Червонозуба, і його біло-блакитна течія збурювала червоно-брунатний намулистий плин більшої річки. Вранішня імла висіла над водою, наче прозоре мереживо або уривки старих спогадів.

«Бран та Рікон чекатимуть на свого діда» — майнула в Кетлін сумна думка, — «як я колись чекала на свого батька».

Вузький човник виплив з-під червоної кам’яної дуги Водяної Брами, прискорився у стрімких водах Перекату і вилетів у вир, де стрічалися води двох річок. Залишивши полон високих мурів замку, човник упіймав вітер широким вітрилом, і Кетлін побачила, як на батьковому шоломі виблискує сонце. Стерно на поховальному човні князя Гостера трималося твердо та прямо, і скоро він спокійно плив серединою потоку назустріч сходові сонця.

— Вже час, — закликав дядько.

Поруч із ним її брат Едмур — віднині законний та повновладний князь Едмур (скільки ще їй до цього звикати?) — наклав стрілу на тятиву. Зброєносець підніс до вістря палаючого смолоскипа. Едмур зачекав, поки полум’я огорне стрілу, здійняв великого лука, напнув тятиву аж до вуха і вистрілив. Стріла понеслася уперед, низько тумкнувши. Кетлін провела її очима і серцем, доки та не пірнула у воду з тихим сичанням далеко позаду човна князя Гостера.

Едмур стиха вилаявся.

— Вітер, — мовив він і наклав другу стрілу. — Ану ще раз.

Вогонь поцілував просякнуте олією ганчір’я за площиком стріли, поповзли гарячі язички, Едмур здійняв лука, напнув, вистрілив. Друга стріла злетіла високо і далеко — надто далеко. Вона впала у річку за півтора десятки аршинів перед носом човна; вогонь миттю згас. Шиєю Едмура поповзла барва, темніша за його руду бороду.

— Ще раз! — наказав він і висмикнув із сагайдака третю стрілу.

«Він надто напружений — ніби його тятива» — подумала Кетлін.

Пан Брінден, мабуть, помітив те саме, бо мовив:

— Дозвольте мені, пане князю.

— Я можу сам! — заперечив Едмур, підпалив стрілу, підсмикнув лука догори, глибоко вдихнув, напнув… Якусь мить здавалося, що він вагається, поки вогонь повзе угору стрілою, та нарешті тятива тенькнула, стріла змигнула у повітрі, виписала дугу, пішла униз… і засичала, проминувши надуте черевом вітрило.

«На якусь долоню, та все ж не влучив.»

— А бодай би її Інші вхопили! — вилаявся брат.

Човен майже пішов за межі досяжності; зараз він пірнав у річкову імлу, а потім знову визирав з неї. Без жодного слова Едмур пхнув лука своєму дядькові.

— Треба поспішати! — заохотив сам себе пан Брінден.

Він наклав стрілу, потримав коло смолоскипа, напнув і випустив. Кетлін не була певна, чи встигла стріла схопити вогонь… але потім побачила вогняний слід у повітрі, схожий на жовтий прапорець. Човен зник у тумані, вогняна стріла теж… але лише на один удар серця. Раптом — попри всяку надію — присутні побачили вдалині гарячу червону квітку. Запалали вітрила, річкова імла забарвилася рожевим та жовтим. На якусь мить Кетлін побачила різкі обриси човна, охоплені танцюючим полум’ям.

«Чекай на мене, Китичко» — почула вона батьків шепіт, наосліп сягнула рукою до брата, але Едмур відійшов і тепер стояв самотньо на найвищому місці замкового муру. Замість нього руку схопив дядько Брінден, переплівши її пальці своїми — дужішими та шорсткішими. Разом вони дивилися, як невеличке вогнище зменшується, як палаючий човен зникає удалині.

Попередня
-= 217 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!