Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— У Водоплині нам буде безпечно.

— Чого б це?

«Бо Водоплин належить моєму дідові, а ще там сидить мій брат Робб» — хотіла була відповісти вона, та натомість вкусила губу і згорнула мапу.

— Буде, і все. Аби лишень дістатися туди.

Ар’я перша скочила у сідло. Вона почувалася недобре, ховаючи правду від Мантулика, та все ж не могла довірити йому свою таємницю. Гендрі вже її знав, але ж він був інший — він мав свою власну таємницю, хоча, схоже, і сам не здогадувався, яку.

Того дня Ар’я прискорила їхнє пересування: змусила гнати коней ристю, скільки можливо, а інколи навіть чвалом, коли бачила попереду рівнину або поле. Втім, таке траплялося дедалі рідше. Земля тут здіймалася пагорбами — не надто високими і не надто крутими, зате нескінченними. Скоро вони втомилися без кінця-краю то видиратися нагору, то спускатися додолу, і потроху пристосувалися рухатися самою лише низиною — вздовж річищ струмків, плутаниною мілких, порослих лісом урочищ, де гілки нависали над головою щільним дахом.

Час від часу Ар’я кидала Мантулика та Гендрі на шляху і поверталася назад, щоб сплутати сліди, а сама тим часом дослухалася до найменших ознак погоні. «Надто повільно» — думала вона про себе, жуючи губу, — «ми сунемо надто повільно, так нас напевне упіймають». Одного разу з верхівки гребеня вона помітила, як потічок під нею в долині перетинають якісь темні постаті, й на пів-удару серця злякалася, що то надіслані Рузом Болтоном вершники. Але придивившись, Ар’я зрозуміла, що то лише зграя вовків, а тоді склала долоні навколо рота і завила до них:

— Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у, га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Коли найбільший з вовків підняв голову і завив у відповідь, Ар’я збуджено затремтіла.

Пополудні Мантулик почав жалітися: казав, що дупу йому набило болячками, що сідло натерло між ніг, а ще він хоче спати.

— Стомився я дуже! Ось зараз упаду з коня.

Ар’я зиркнула на Гендрі.

— Як гадаєш, коли він звалиться з сідла, хто знайде його першим: вовки чи Блазні?

— Вовки, — твердо відказав Гендрі. — Вони мають кращий нюх.

Мантулик відкрив рота і знову закрив. З коня він зрештою так і не впав. Трохи згодом почався дощ, а сонце доти не показало й промінчика. Холоднішало; між соснами та над голими випаленими нивами розповзався блідий туман.

Гендрі почувався не надто краще за Мантулика, та упертість не дозволяла йому жалітися. Незграбно скособочившись у сідлі, він визирав з-під кошлатої шапки чорного волосся звичайним своїм похмуро-рішучим поглядом. Але Ар’я добре бачила, що вершник з нього ніякий. «А мала б зрозуміти раніше» — сказала вона собі. Сама Ар’я ганяла верхи, скільки себе пам’ятала — спершу на малих муциках, потім на справжніх великих конях. Але ж Гендрі та Мантулик народилися у місті, де простий люд ходив пішки. Йорен дав їм, на чому їхати, коли забирав з Король-Берега, проте сидіти на віслюку і трусити королівським гостинцем позаду воза — то одна річ, а гнати мисливського коня крізь дикі хащі та спалені ниви — геть інша.

Ар’я розуміла, що на самоті утекла б і швидше, і далі, ніж вони утрьох, але кинути хлопців не могла. То ж була її зграя, її друзі — єдині живі друзі, що їй лишилися. Якби не вона, обоє зараз сиділи б у Гаренголі: Гендрі пітнів би при горнилі у кузні, а Мантулик при печі у кухні. «Якщо Кровоблазні нас упіймають, я їм скажу, що є дочкою Неда Старка і сестрою Короля-на-Півночі. Накажу їм відвезти мене до брата і не чинити шкоди ані Мантуликові, ані Гендрі.» Щоправда, вони можуть не повірити. А якби й повірили… Князь Болтон був значковий пан і присяжний слуга її брата, проте вона все одно його боялася. «Я не дозволю їм нас схопити» — присягнулася вона мовчки, сягнула за плече і торкнулася руків’я меча, що його Гендрі вкрав для неї з кузні. — «Не дозволю!»

Пізніше удень вони вигулькнули з-під дерев і опинилися на березі річки. Мантулик затюгукав із захвату.

— Це ж Тризуб! Тепер лишилося тільки йти угору течією, як ти казала. Ми майже на місці!

Ар’я вкусила губу.

— Ні, це не може бути Тризуб.

Річка набухла від дощів, але не сягала і тридцяти стоп від берега до берега. Тризуб, на її спогад, мусив розливатися значно ширше.

— Замала вона для Тризуба, — мовила Ар’я до хлопців, — та й проїхали ми не досить.

— Де ж не досить! — наполягав Мантулик. — Ми їхали всенький день, і навіть не спинялися. Ми вже ген як далеко від замку!

— Дай-но подивитися на мапу, — мовив Гендрі.

Ар’я злізла з сідла, вийняла мапу та розгорнула її. Дощ стукотів по вичиненій овечій шкірі, стікав струмочками.

— Зараз ми десь тут, — вказала вона пальцем, а хлопці дивилися з-за її плеча.

Попередня
-= 22 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!