Слава ЗСУ!

— Але я мав на думці іншу спокуту! Двобій з Крулерізом. Сім років каяття у жебрущих братах. Подорож уплав через західне море зі зв’язаними ногами. — Побачивши, що ніхто не посміхається, Едмур скинув руки угору. — А бодай би вас Інші забрали! Гаразд, я одружуся з тим дівчиськом. Нехай воно буде мені спокутою.

Давос IV

Князь Алестер зненацька нашорошився і підняв очі догори.

— Голоси! — мовив він. — Чуєте, Давосе? Хтось до нас іде.

— Пиріг, — відповів Давос. — Мабуть, уже час вечеряти.

Минулого вечора Пиріг приніс їм половину пирога з яловичиною та шкварками, а до нього — глек медовухи. Від самого спогаду в животі починало бурчати.

— Ні, там не одна людина, а декілька!

«Правду каже.» Давос почув принаймні два голоси, а до них кроки, дедалі гучніші. Він зіп’явся на ноги й рушив до ґратів.

Князь Алестер виплутав солому з волосся.

— Це король послав по мене. Або ж королева! Так-так, Селиса не дозволить мені, її родичеві, згнити у цій ямі!

Ззовні цюпи з’явився Пиріг з кільцем ключів у руці. Одразу за ним увійшли пан Аксель Флорент і четверо стражників. Усі стали під смолоскипом і почекали, поки Пиріг знайде потрібного ключа.

— Акселю! — покликав князь Алестер. — Заради богів ласкавих! Хто посилав по мене: король чи королева?

— По тебе, зраднику, ніхто не посилав, — відповів пан Аксель.

Князь Алестер зіщулився так, наче отримав ляпаса.

— Ні, я не скоїв зради, присягаюся! Чому ти мене не слухаєш? Якби ж їхня милість дозволили усе пояснити…

Пиріг устромив великого залізного ключа у замок, крутнув, відчинив ґратчасті двері. Заіржавілі завіси зарипіли, неначе обурюючись.

— Ви, — мовив ключник до Давоса. — Ходімо.

— Куди? — Давос зиркнув на пана Акселя. — Скажіть мені правду, пане: ви хочете мене спалити?

— По вас послали. Ходити можете?

— Ходити можу.

Давос ступив крізь двері. Князь Алестер скрикнув відчайдушно, коли Пиріг знову зачиняв ґрати.

— Прибери смолоскипа, — наказав пан Аксель наглядачеві. — Лиши зрадника у темряві.

— Ні! — заблагав його брат. — Акселю, май ласку, не прибирай світло… божечки, помилуйте…

— Які ще «божечки»? Наш єдиний бог — Ра-Гльор. А крім нього, є тільки Інший.

Пан Аксель рвучко змахнув рукою, один зі стражників вийняв смолоскипа з держака і пішов попереду до сходів.

— Ви ведете мене до Мелісандри? — спитав Давос.

— Вона там буде, — відповів пан Аксель. — Вона ніколи не віддаляється від короля. Але питали про вас їхня милість власною особою.

Давос мимоволі сягнув рукою до грудей, де колись висіло його щастя у шкіряній торбинці на ремінці. «Нема вже того щастя» — згадав він, — «і кінців пальців теж нема». Та все ж у руках збереглося ще досить сили, щоб ухопити жінку за горло — а надто за таке тендітне, як у неї.

Вони рушили вгору, гвинтовими сходами, один за одним. Стіни навколо були складені з грубого темного каменю, прохолодного на дотик. Попереду рухався вогник смолоскипа; поруч із людьми стінами бігли їхні тіні. На третьому оберті вони проминули залізну браму, що відчинялася у чорноту, і ще одну на п’ятому. Давос здогадався, що поверхня землі вже близько — може, навіть під ними. Наступні двері виявилися дерев’яними, але вервечка рушила далі. Тут стіни вже подекуди мали стрілецькі бійниці, та крізь їхню товщу всередину не потрапляв жоден промінь сонця — надворі стояла ніч.

Коли пан Аксель нарешті відчинив важкі двері й запросив Давоса назовні, йому вже скніли ноги від довгого підйому. За дверми дугою вигинався високий кам’яний міст; він вів крізь порожнечу до товстої вежі замку під назвою Тулумбас. Крізь арки, що тримали дах, дмухав невтомний морський вітер; минаючи моста, Давос відчув запах та смак солі. Він глибоко вдихнув, наповнюючи легені холодним чистим повітрям, і подумки помолився: «Вітре та водо, даруй мені сили». У дворищі внизу палала велетенська ніч-ватра, щоб берегти людей від нічних жахіть; навколо стояли і співали королевині люди, славлячи свого нового червоного бога.

Посередині мосту пан Аксель раптом зупинився, різко махнув рукою, і його стражники відійшли, щоб не чути.

— Якби я міг обирати, то спалив би тебе разом із моїм братом Алестером, — мовив він до Давоса. — Ви обоє — зрадники.

— Порожні слова, пане. Я б ніколи не зрадив короля Станіса. І ніколи не зраджував.

— Зрадив. І охоче. Я все бачу на твоєму обличчі. А ще я бачив це у полум’ї. Ра-Гльор благословив мене хистом. Він показує мені майбутнє у вогні. Так само, як пані Мелісандрі. Станіс Баратеон сидітиме на Залізному Престолі. Я це бачив. І я знаю, що потрібно робити. Його милість має поставити мене Правицею замість мого брата-зрадника. Ти йому скажеш саме так.