Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

«Кажіть відверто, еге ж.» Давос пригадав темну цюпу, де він сидів разом з князем Алестером. Пригадав Куліша та Пирога. Подумав про обіцянки, які йому дав пан Аксель на мості через дворище. «Пливти у море чи летіти з муру? Що мені обрати?»

Але питав його не абихто, а король Станіс.

— Ваша милосте, — повільно проказав Давос, — я вважаю те, що вигадав пан Аксель, дурістю… і до того ж боягузтвом.

— Боягузтвом?! — трохи не заверещав пан Аксель. — Ніхто не сміє кликати мене боягузом перед моїм королем!

— Ану помовчте! — наказав Станіс. — А ви, пане Давосе, кажіть далі. Хочу почути ваші думки.

Давос обернувся обличчям до пана Акселя.

— Ось ви кажете: хай держава бачить, що наша справа ще не загинула. Завдати удару, поновити війну… нехай, але з яким ворогом? На острові Клішня немає жодного Ланістера.

— Там є зрадники! — відповів пан Аксель. — Хоча здається, декого з них можна знайти і ближче до дому. Ба просто у цій палаті!

Давос не зважив на його закид.

— Я не піддаю сумніву звістку про те, що князь Кельтигар зігнув коліна перед Джофрі. Він уже старий, час його минув, і він хоче лише дожити свої дні у власному замку, сьорбаючи добре вино з коштовного келиха.

Цибульний лицар обернувся знову до Станіса.

— Та все ж він прийшов, коли ви покликали, володарю. Прийшов з мечами і кораблями. Він став біч-обіч із вами при Штормоламі, де на нас сунув Ренлі. Його кораблі увійшли в Чорноводу. Його люди билися за вас, убивали ваших ворогів, горіли за вас у вогні. Так, острів Клішня слабко укріплений, утримується жінками, дітьми та змарнілими старими. Але чому? Бо їхні чоловіки, сини та батьки загинули на Чорноводі — ось чому. Загинули на веслах або з мечами у руках. Під нашими корогвами. Пан Аксель пропонує напасти на домівки, які вони лишили позаду, зґвалтувати їхніх удовиць і вирізати їхніх дітей. Хіба простий люд острова Клішня — зрадники?

— Зрадники! — наполягав пан Аксель. — Не всіх людей Кельтигара вбили на Чорноводі. Кількасот потрапило до полону зі своїм паном і зігнуло коліна разом із ним.

— Так, разом із ним, — повторив Давос. — Бо вони — його люди. Його присяжні слуги. Хіба можуть вони вчинити інакше?

— Завжди можна вчинити інакше! Вони могли б відмовитися схиляти коліна. Дехто так і зробив, і за це загинув, але загинув чесним та вірним!

— Люди на світі є різні. Одні сильніші, інші слабші.

Давос відчував, що відповідь вийшла непереконлива. Станіс Баратеон мав залізну волю, не розумів і не пробачав слабкості ані собі, ані іншим. «Я програю цей двобій» — у відчаї подумав цибульний лицар.

— Обов’язок кожного — лишатися вірним істинному королю, навіть якщо його пан та господар ухиляється від значкової присяги і наказує інакше, — оголосив Станіс голосом, що відкидав усілякі суперечки.

Раптом на Давоса накотила непереборна, відчайдушна зухвалість, що межувала з безумством.

— Як ви лишилися вірним королю Аерису, коли ваш брат підняв корогви на бунт? — розпачливо кинув він, легковажачи власним життям.

Впала тиша. Усі стояли уражені, аж доки пан Аксель не заверещав, висмикуючи з піхов кинджала:

— Зрада! Він ще сміє докоряти вашій милості просто у обличчя…

Давос чув, як скрегочуть зуби Станіса. На лобі короля напухла товста синя жила. Їхні очі зустрілися.

— Ану приберіть ножа, пане Акселю. І залиште нас.

— З ласки вашої милості я бажав би…

— З ласки моєї милості я бажав би, щоб ви звідси зникли! — перервав його Станіс. — Забирайтеся з моїх очей і пришліть мені Мелісандру!

— Як накажете. — Пан Аксель запхав кинджала до піхов, уклонився і заспішив до дверей, сердито тупаючи чобітьми.

— Ти завжди зловживав моєю до тебе зичливістю, — суворо дорікнув Станіс Давосові, коли вони лишилися наодинці. — Ось візьму, перемитнику, і вкорочу тобі язика, як укоротив пальці!

— Я є повік слугою вашої милості. Язик мій теж належить вам. Чиніть із ним, як забажаєте.

— Справді, він належить мені, — трохи лагідніше мовив король. — І я бажаю, щоб він казав правду, хай подеколи вона буває гірка на смак. Аерис, кажеш? Якби ти знав усе… вибір був важкий: між кревним родичем і зверхнім володарем, між рідним братом і законним королем.

Він зморщив чоло і скривився.

— Чи бачив ти колись Залізний Престол? У ньому сплавилися і поплуталися разом хижі шпичаки, покручені леза, зубчасті вістря мечів і ножів. Зручно всидіти на ньому неможливо. Аерис різався на тих лезах так часто, що двірські пани потай кликали його Дірявим Королем. Маегора Лютого убили на його власному престолі, а дехто пише, що і самим престолом. Часом я дивуюся, чому мій брат так відчайдушно прагнув усістися на нього — авжеж не заради тихого та легкого життя.

Попередня
-= 226 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!