Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Навіщо ж ви хочете сісти на Залізний Престол? — запитав Давос.

— Байдуже, чого я хочу. Престол належить мені, бо я — спадкоємець Роберта. Це закон. А після мене престол перейде моїй доньці, якщо Селиса не подарує мені нарешті сина.

Він легенько пробіг пальцями по столі, по численних шарах гладкого і твердого покосту, темного від років.

— Я є королем. «Хочу — не хочу» тут ні до чого. Я маю обов’язок перед дочкою. Перед державою. Навіть перед Робертом. Він не надто мене любив, я знаю, але був мені братом. Ланістериха наставила йому роги і пошила у такі дурні, що хоч блазнем одягай. Мабуть, вона ж його і вбила, як убила Джона Арина та Неда Старка. Такі злочини караються судом. Кара почнеться з Серсеї та її гидких вилупків, але ними не скінчиться. Я маю намір вичистити той двір до голої землі. Як мав би вичистити Роберт після Тризубу. Колись пан Барістан сказав мені, що гниття за правління Аериса почалося з Вариса. Того євнуха не треба було пробачати. Так само, як і Крулеріза. Щонайменше Роберт мав би здерти з Хайме біле корзно і відіслати його на Стіну, як наполягав князь Старк. А Роберт послухав Джона Арина. Мене ніхто не питав, бо я тоді сидів у облозі в Штормоламі.

Станіс рвучко обернувся і кинув на Давоса гострий важкий погляд.

— Ану кажи правду: навіщо ти хотів убити пані Мелісандру?

«Виходить, він знає.» Давос не міг йому брехати.

— Четверо з моїх синів згоріли на Чорноводі. Вона віддала їх вогню.

— Дарма ти так кажеш. Ті вогні запалила не вона. Проклинай Біса, проклинай вогнечарників, проклинай того дурного Флорента, який завів мої кораблі у пащу погибелі. Зрештою, проклинай мою впертість і пиху за те, що я відіслав її тоді, коли потребував найбільше. Але не Мелісандру. Вона завжди служила мені вірно та віддано.

— Вірно та віддано вам служив маестер Кресен. А вона його вбила, як потім — пана Корнія Пенроза і вашого брата Ренлі.

— Ось тепер ти верзеш дурниці, — зморщив носа король. — Вона лише бачила смерть Ренлі у полум’ї, та сама брала участь не більшу, ніж я. Жриця тієї ночі була зі мною — спитай свого Девана, він тобі скаже. Спитай, якщо не віриш мені. Вона б радо подарувала Ренлі життя, якби могла. Саме вона, Мелісандра, наполягла, щоб я з ним зустрівся і дав останню можливість припинити зраду. Саме вона, Мелісандра, прохала мене послати по тебе, коли пан Аксель закликав віддати тебе Ра-Гльорові.

Станіс слабенько усміхнувся.

— Тебе це дивує?

— Так. Вона ж знає, що я не друг ані їй, ані її червоному богові.

— Зате ти друг мені. Це вона теж знає. — Він майнув Давосові підійти ближче. — Малий хворіє. Маестер Пилос ставить йому п’явок.

— Малий? — Давосові думки негайно полинули до його сина Девана, королівського зброєносця. — Мій син, пане королю?

— Деван? Хороший хлопчина. Має в собі чимало від тебе. Ні, хворіє не він, а Робертів байстрюк — той, якого ми забрали зі Штормоламу.

«Едрік Шторм.»

— Я балакав з ним у Аегоновому саду.

— Саме так, як вона бажала. Саме так, як вона бачила. — Станіс зітхнув. — Він тебе причарував, чи не так? Він має такий хист — отримав від батька через кров. Він знає, що є сином короля, та інколи забуває, не без власної волі, що уродився байстрюком. І обожнює Роберта, як обожнював його Ренлі, коли був малий. Мій ясновельможний брат грався у щедрого і турботливого батька, коли відвідував Штормолам. Надсилав подарунки… мечі та коней, розкішні хутряні кунтуші та делії. Насправді, звісно, те все надсилав євнух. Малий писав до Червоного Дитинця вдячні листи, а Роберт реготав і питав Вариса: «ану цікаво, що я йому подарував цьогоріч?». Утім, Ренлі був не ліпший. Він віддав виховання хлопчика маестрам і каштелянам, які усі до одного впали перед його чарами. Пенроз обрав померти, але не віддати малого, коли я його вимагав.

Король заскреготів зубами.

— За те я й досі на нього гніваюся! Як він смів думати, що я скривджу малого? Я ж обрав Роберта, хіба ні? Коли настав той тяжкий день, я обрав рідну кров, а не присягу та честь!

«Він жодного разу не сказав ім’я хлопчика.» Давоса охопило занепокоєння.

— Сподіваюся, юний Едрік скоро видужає.

Станіс недбало відмахнувся від його турботи.

— То лише застуда, нема про що казати. Ну кашляє, ну дрижаки хапає. Скоро маестер Пилос поставить його на ноги. Ти мусиш розуміти: сам по собі малий нічого не вартий, але у його жилах тече кров мого брата. Вона каже, що у королівській крові є неабияка сила.

Давос не мусив питати, хто така «вона».

Станіс торкнувся Мальованого Столу.

— Поглянь-но сюди, цибульний лицарю. Це моя держава за всіма правами. Мій Вестерос.

Попередня
-= 227 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!