Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Він майнув рукою над столом.

— Балачки, що Семицарство складається з семи королівств — то порожня дурня. Аегон побачив це ще три століття тому, коли стояв там, де зараз стоїмо ми. Цього стола змалювали за його наказом. Зобразили річки та затоки, гори та хребти, замки та міста, ярмаркові містечка, озера, ліси та болота… але жодного кордону. Бо кордонів тут не має бути. А має бути одна держава під рукою одного короля.

— Так, одного короля, — погодився Давос. — Бо один король означає мир.

— Я принесу Вестеросові правий суд. Те, на чому пан Аксель розуміється ще гірше, ніж на війні. Острів Клішня нічого б не дав мені… окрім вини за злу та підлу справу. Ти мав рацію. Хай Кельтигар платить за свою зраду сам, власною особою. Коли я сяду на престол, тоді й заплатить. Тоді кожен пожне те, що посіяв — від найвельможнішого князя до найпідлішого хама у канаві. А дехто з них втратить значно більше, ніж членики пальців — це я тобі обіцяю. Вони змусили моє королівство спливати кров’ю, і я цього не забуду.

Король Станіс відвернувся від столу.

— Станьте на коліна, пане Цибульний Лицарю.

— Перепрошую вашу милість?

— За твою цибулю з рибою я колись висвятив тебе у лицарі. А за оце зроблю князем.

«За яке ‘оце’?!» Давос розгубився.

— Мені досить бути вашим лицарем, ваша милосте. Я й не знаю, як це воно — серед князів князювати, серед панства панувати…

— То й добре, що не знаєш. Бо ті князі та вельможні пани — усі до одного брехливі та облудні. Це я засвоїв добряче і ніколи не забуду. А тепер ставай на коліна — тобі наказує твій король.

Давос став на коліна, і Станіс видобув з піхов меча-півторака. Мелісандра назвала його Світлоносцем, червоним мечем великих звитяжців, витягнутим з вогню, де загинули сім богів Седмиці. Коли клинок вислизнув з піхов, у палаті аж посвітлішало. Криця леза сяяла зсередини: жовтим, червоним, жовтогарячим. Навколо меча тремтіло повітря; жоден коштовний самоцвіт ніколи не сипав такими сліпучими іскрами. Але коли Станіс поклав меча Давосові на плече, той не відчув жодної різниці з будь-яким іншим.

— Пане Давосе з дому Лукомор, — мовив король, — чи є ви моїм вірним та чесним підданим нині й довіку?

— Так, ваша милосте.

— Чи присягаєтеся ви служити мені вірно до кінця днів чесною порадою і швидкою покірністю, боронити моє право і державу супроти усіх ворогів у битвах малих та великих, захищати мій доброчесний люд і карати всякого зловмисника, що на нього заміриться?

— Присягаюся, ваша милосте.

— Тоді підведіться, Давосе Лукоморе — князем на Мокрохащах, адміралом вузького моря і Правицею Короля.

На якусь мить Давос втратив і мову, і здатність рухатися. «Цього ранку я прокинувся у в’язниці…»

— Ваша милосте, ви… я негідний служити Правицею Короля.

— Немає на світі нікого гіднішого за тебе.

Станіс вклав Світлоносця до піхов, простягнув Давосові руку і допоміг зіп’ястися на ноги.

— Я ж низького роду, — заперечував далі Давос. — Навіть у лицарі вибився з перемитників. Ваші піддані князі ніколи мені не коритимуться!

— То наробимо собі нових.

— Але ж я… не вмію ані читати, ані писати…

— Маестер Пилос тобі прочитає. Щодо письма, то мій попередній Правиця власним пером списав собі голову з плечей. А від тебе я хочу лише того, що ти дарував мені завжди. Чесності. Вірності. Служби.

— Але ж, мабуть, є хтось кращий… якийсь вельможний та шанований пан…

Станіс пирхнув презирливо.

— Хто, приміром? Бар-Емон, отой шмаркач? Або мій перемінливий дідусь? Кельтигар мене покинув, новому Веларіонові шість років, а новий Сонцезір утік морем до Волантису після того, як я спалив його брата.

Він люто рубонув повітря рукою.

— Так, кількоро вірних ще лишилося. Пан Гільберт Парин тримає для мене Штормолам, а з ним дві сотні добрих вояків. Князь Моріген, байстрюк зі Щеботу, молодий Читрин, мій брат у перших Андреш… та жодному з них я не вірю так, як тобі, пане князю на Мокрохащах. Тому саме ти будеш моїм Правицею. І саме тебе я хочу бачити коло себе у битві.

«Ще одна битва — і нам край» — подумав Давос. — «Принаймні у цьому князь Алестер не помилився.»

— Ваша милість питали чесної поради… то ось вам чесна порада: для нової битви з Ланістерами нам бракує сили.

— Їхня милість кажуть про битву величнішу, — мовив жіночий голос, присмачений барвистою вимовою далекого сходу.

В дверях у червоних шовках та мерехтливих єдвабах стояла Мелісандра і тримала у руках накриту срібну тацю.

— Ці дрібні війни — лише дитячі сварки проти того зла, що чекає на нас далі. Той, чиє ім’я не можна називати, збирає сили, Давосе Лукоморе. Сили ниці, бридкі та могутні понад усяку міру. Скоро прийде холод, і настане ніч, яка не матиме кінця.

Попередня
-= 228 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!