Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Сідайте до вечері, Брієнно, — закликав Хайме. Елмар поставив перед ним на тарелі шмат смаженини, темний та кривавий. — Якби Болтон хотів нас убити, то не витрачав би на нас свої коштовні сливи, піддаючи небезпеці власні кишки.

Він витріщився на м’ясо, раптом усвідомивши, що однією рукою його не поріже. «Я тепер ледве вартий навіть одного вовчого дівчиська» — подумав він. — «Сучий цап трохи збив на мене ціну. От лишень пані Кетлін навряд чи подякує, якщо отримає від Серсеї своє вовченя без однієї лапи.»

Від такої думки його аж скривило. «Якщо це станеться… б’юся об заклад, винуватим знову зроблять мене.»

Руз Болтон різав м’ясо рівно та неквапно; тарелею розтікався кривавий сік.

— Панно Брієнно, чи будете ви ласкаві сісти, якщо я скажу, що маю намір вислати пана Хайме тим самим шляхом до столиці, яким ви самі збиралися везти його за наказом пані Кетлін?

— Я… ви дозволите нам їхати далі?! — У голосі дівчиська лунала осторога, проте вона сіла на місце. — Дякую за ласку, мосьпане.

— Прошу. Але шляхетний пан Варго створив мені певні… труднощі. — Князь обернув світлі очі до Хайме. — Чи знаєте ви, чому Хап відрізав вам руку?

— Мабуть, тому, що полюбляє різати людям руки. — Полотняна пов’язка на відрубаній руці Хайме заплямувалася кров’ю та вином. — Я чув, що і ноги теж. Така вже в нього химерна вдача — не потребує особливих причин.

— І все ж пан Варго мав особливу причину. Насправді Хап розумніший, ніж може здатися. Ніхто не в змозі довго очолювати такий загін, як «Хвацькі Компанійці», зовсім не маючи клепки в голові. — Болтон наколов шматочок м’яса вістрям кинджала, поклав до рота, задумливо пожував і ковтнув. — Пан Варго покинув Ланістерів, бо я пообіцяв йому Гаренгол — нагороду в тисячу разів коштовнішу за усе, на що він міг сподіватися від князя Тайвина. Та він чужий на Вестеросі й не знає, що цю коштовну здобич отруєно.

— Прокляттям Чорного Гарена? — глузливо запитав Хайме.

— Прокляттям Тайвина Ланістера. — Болтон простяг келиха, і Елмар мовчки наповнив його. — Нашому цапові варто поспитатися когось із Тарбеків чи Ринів. Ті б йому розповіли, як ваш вельможний батечко чинить зі зрадниками.

— На світі немає жодного живого Тарбека чи Рина, — зауважив Хайме.

— Саме до цього я і веду. Пан Варго сподівався, поза сумнівом, що у битві при Король-Березі переможе князь Станіс. Тоді б він затвердив його у володінні цим замком на знак дяки за його крихту помочі у падінні дому Ланістер. — Болтон видав коротенький сухий смішок. — Та про Станіса Баратеона він теж, на жаль, знає дуже небагато. Може, новий король жалував би йому Гаренгол за службу… але тільки разом із зашморгом на шию за скоєні злочини.

— Зашморг — ласкавіша доля, ніж те, що на нього чекає у руках мого батька.

— Дотепер він мав самотужки дійти того ж висновку. Станіса розбито, Ренлі вбито, і лише перемога Старка може врятувати його від помсти князя Тайвина. Проте надія на таку перемогу тане з кожним днем.

— Король Робб виграв усі свої битви, — зухвало буркнула Брієнна, вперто зберігаючи вірність у слові так само, як у справі.

— Так, виграв усі битви до одної. А тим часом втратив Фреїв, Карстарків, Зимосіч і північ. Вовчик ще трохи замолодий — ось у чому біда. Хлопчаки шістнадцяти років завжди вірять, що вони невмирущі й непереможні. Старша людина уже б зігнула коліна — я цього певний. Адже після війни завжди настає мир, а з настанням миру королі багато чого пробачають своїм ворогам… принаймні таким, як Робб Старк. Бо таким, як Варго Хап, ніхто нічого не пробачить. — Болтон слабенько всміхнувся. — Його охоче залучали до своєї справи обидва ворожі табори, та у жодному по його смерті навіть сльозини не проллють. «Хвацькі Компанійці» не билися у битві на Чорноводі, але саме у ній скінчили свій шлях.

— Ви мені пробачите, якщо я за ними не побиватимуся?

— Невже вам не шкода нашого недолугого, приреченого на смерть цапа? Ось бачите, а богам шкода… бо інакше навіщо б вони віддали вас просто нам до рук? — Болтон зжував іще шматочок м’яса. — Карголд менший та вбогіший, ніж Гаренгол, зате знаходиться далеко за тими межами, куди сягають левові кігті. До того ж Хап, одружений з Алисою Карстарк, стане справжнім князем. Якби йому вдалося злупити з вашого батечка трохи золота, він би, ясна річ, порадів, та усе одно віддав би вас князеві Рікарду. Бо той обіцяє дочку за дружину і безпечний прихисток далеко на півночі, а цього за саме лише золото князя Тайвина не купиш.

— Але щоб вас продати, спершу він мусить вас якось уберегти. А тим часом річковим краєм нишпорить безліч інших мисливців, до яких вам краще не потрапляти. Гловера і Толгарта розбито при Сутіндолі, та рештки їхнього війська досі блукають тут і там, тікаючи від Гори, який їх безжально винищує. Тисяча карстарківців риє землю на південь та схід від Водоплину — ці надіслані саме по вашу душу. Подекуди трапляються люди Даррі, позбавлені господаря та усякого закону, зграї чотириногих вовків, розбійники князя-блискавки. До речі, Дондаріон радо повісить і вас, і цапа на одному дереві.

Попередня
-= 235 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!