Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Ти заснула! — мовив він, зустрівши її погляд.

— Та я лише дала спочинок очам!

— Довгенький вийшов спочинок. Твоя коняка спершу ходила колом, потім спинилася, і я аж тоді допетрав, що ти спиш. Мантуликові гірше повелося — його вибила з сідла гілка. Чула б ти, як він верещав! Але тебе навіть те не розбудило. Годі вже мучитися — час тобі спинитися і поспати як слід.

— Я можу їхати далі незгірш тебе! — Проказавши це, Ар’я позіхнула так, що трохи рота не роздерла.

— Брешеш, — відповів Гендрі. — Їдь собі далі, якщо розуму катма. А я спинюся тут. Перебуду першу варту. Та годі упиратися! Лягай спати.

— А Мантулик?

Гендрі тицьнув пальцем. Мантулик згорнувся під кобеняком на купі вогкого листя і тихенько хропів. У кулаку він тримав клинець сиру, вкушений хіба що раз чи два.

Ар’я зрозуміла, що сперечатися марно — Гендрі таки мав рацію. «Адже і Кровоблазням треба спати» — мовила вона до себе, сподіваючись не помилитися. Від утоми вона навіть із сідла злазила повільно та незграбно, але все ж не забулася стриножити коняку, перш ніж розташуватися під буковим деревом. Земля була волога і тверда; Ар’я спитала себе, скільки їй ще судилося не бачити пристойної ночівлі у ліжку, після гарячої вечері біля комина. Останнє, що вона зробила перед тим, як заплющити очі — вийняла меча з піхв і поклала поруч.

— Пан Грегор, — прошепотіла вона, позіхаючи. — Дунсен, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун і… Лоскотун… Хорт…

Сон її виявився страшним і кривавим. У ньому були Кровоблазні, аж четверо з них: блідий лисенієць, чорний брутальний ібенійський сокирник, помережаний шрамами дотракійський конятник на ймення Ігго та дорнієць, імені якого вона не знала і не взнала. Вони вперто сунули крізь дощ у скрипучих від іржі кольчугах і мокрій шкірі, брязкаючи мечами та сокирами при сідлах. Раптом на диво ясно і чітко, як буває уві сні, Ар’я зрозуміла, що Блазні дарма вважають її з хлопцями здобиччю, а себе — мисливцями. Насправді це вони — здобич. А вона — мисливець.

Уві сні Ар’я була не малим дівчиськом, а величезною могутньою вовчицею. Коли вона виникла з-під дерев перед вершниками, вишкірила зуби і низько, переливчасто загарчала, то відчула сморід переляку відразу і людей, і коней. Коняка лисенійця стала дибки і заіржала від жаху, інші заволали один до одного своїм чоловічим гавкотом, але не встигли й пальцем ворухнути, як із темряви, з-під дощу на них ринули інші вовки — ціла зграя кощавих, мокрих, мовчазних створінь.

Бійка була коротка і кривава. Волохатий помер, коли витягав сокиру з зашморгу, чорнявий — коли накладав стрілу на тятиву, а блідий з Лису спробував утекти, проте брати і сестри загнали його, примусили крутитися туди й сюди, накинулися з усіх боків, учепилися в ноги коняці та миттю вирвали горлянку вершникові, щойно той гепнувся на землю.

Зчинити опір спромігся самий лише чолов’яга з дзвіночками у косах. Його кінь хвицьнув копитом одну з сестер у голову, а ще одного брата вершник розрубав трохи не навпіл кривим сріблястим пазуром, теленькнувши наостанок довгим волоссям.

Розлючена, вона стрибнула йому на спину і вибила з сідла обличчям у землю. Поки вони падали разом, вона вчепилася йому зубами у плече, прокусила вичинену шкіру, вовну та м’яку плоть. Опинившись на землі, одним рвучким, відчайдушним помахом голови вона відірвала йому руку від тулуба і знавісніло замахала нею туди-сюди, розкидаючи теплі червоні краплі поміж холодного темного дощу.

Тиріон I

Тиріон прокинувся від скреготу старих залізних завіс на дверях.

— Хто? — захрипів він.

Гаразд, хоч голос повернувся — нехай хрипкий та грубий. Лихоманка ще не минула, відчуття часу геть зникло. Скільки він спав цього разу? Клята неміч — навіть поворухнутися не дає.

— Хто? — знову покликав він, цього разу гучніше.

Крізь відчинені двері падало світло від смолоскипа, та всередині покою єдиним його джерелом був недогарок свічки коло ліжка. Побачивши рухому тінь, Тиріон затремтів. Тут, у Маегоровому Острозі, вся челядь брала платню від королеви. Кожен гість міг виявитися Серсеїним посіпакою, що прийшов скінчити справу, розпочату паном Мандоном.

А тоді у світлі з’явився чолов’яга, ретельно роздивився бліде обличчя карлика і реготнув.

— Ти ба! Чи голитися не навчився, щоб отак різатися?

Тиріонові пальці намацали великого рубця від ока до щелепи поперек решток носа. Напухла плоть досі саднила, а на дотик була тепла.

— То голій трапився криворукий — і не доголив, і не дорізав.

Чорне, як вугілля, волосся Брона було чисто вимите й зачесане назад, відкриваючи суворі, наче різьблені, риси обличчя. На собі він мав високі чоботи м’якої, добре вичиненої шкіри, широкий черес зі срібними нютами, делію блідого зеленого шовку. На темно-сірому штофі жупана ядучо-зеленою ниткою навскіс через груди було вигаптувано палаючого ланцюга.

Попередня
-= 24 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!