Слава ЗСУ!

Сонце яскраво сяяло у небі, день був напрочуд теплий як для осінньої пори, але Тиріон Ланістер, почувши ці слова, аж закрижанів. «Люба сестричка.» Він почухав рубець носа і подарував дорнійцеві найпронизливіший погляд свого лихого ока. «Навіщо він це розповідає? Випробовує? Чи наслідує Серсею: крутить мені цюцюрку, щоб примусити верещати?»

— Не забудьте розповісти моєму батькові. Це його розважить не гірше, ніж мене. Особливо про хвіст. Він у мене насправді був, але батько відрізав.

Князь Оберин видав коротенький смішок.

— А ви стали цікавіші, відколи я бачив вас востаннє.

— Можливо. Хотів, щоправда, стати вищим. Та вже як вийшло.

— До речі про цікавинки: я чув одну від управителя князя Пряжника. Він розказує, що ви обклали податком найпотаємніші жіночі гаманці.

— То податок на послуги повій, — відповів Тиріон, роздратований згадкою. «Клятий батечко намудрував, хай йому грець.» — Один мідний шеляг за кожне, гм… злягання. Правиця Короля знамірився таким чином заохотити добропорядність у місті.

«І заразом зібрати грошей на весілля Джофрі.» Міщани, певна річ, винуватили не кого іншого, як Тиріона — коронного підскарбія. Брон казав, що новий податок уже називають «карликів шеляг». Якщо вірити сердюкові, у всіх бурдеях та шинках можна почути наспів: «Ноги ширше розкидай, шаг Півпану віддавай!».

— Простежу, щоб у гамані було досить мідної грошви. Навіть великий князь мусить сплачувати королівські податки.

— Навіщо вам повії? — Він зиркнув назад, туди, де серед інших жінок їхала Еларія Піщанець. — Невже ви у дорозі стомилися од вашої коханої?

— Аж ніяк. Ми поділяємо надто багато спільного. — Князь Оберин здвигнув плечима. — Та ще досі не поділяли ліжко з гарною білявкою. А Еларії аж свербить. Ви, часом, не знаєте годящої жіночки?

— Я одружений чоловік. — «Еге ж, одружився один — ще й дружини в ліжку не спізнав.» — До хвойд я більше не вчащаю.

«Хіба що схочу побачити їх на шибениці.»

Зненацька Оберин змінив напрям розмови.

— Кажуть, що на королівському весіллі до столу подадуть сімдесят сім страв, чи не так?

— Невже ви голодні, великий князю?

— Мій голод зростає щороку. Але його не втамуєш їжею. До вашої столиці мене вабить не тутешнє куховарство, а сподівання тутешнього правосуду.

— Правосуду, кажете. — «Він тут саме заради нього. Я мав би здогадатися відразу.» — То ви були близькі з сестрою?

— Дітьми дружили з нею не розлий вода. Майже так, як ваші брат із сестрою.

«О боги. Сподіваюся, хоч не точно так само.»

— Війни та весілля — такий клопіт, князю Оберине. На жаль, ніхто з нас не мав нагоди згадати про вбивства, хай які страшні, але шістнадцятирічної давнини. Певна річ, ми про них згадаємо, дайте лише час. Що швидше Дорн допоможе нам у відновленні королівського миру, то скоріше панотець розпочнуть слідство…

— Слухай, коротуне, — перервав Червоний Гаспид, і його сердешна приязність раптом кудись зникла, — ваші ланістерівські побрехеньки мені вже в печінках сидять. За кого ти нас маєш — за овець чи за недоумків? Мій брат — людина не кровожерлива, проте і він усі ці шістнадцять років не лежав непритомний. Наступного року по тому, як Роберт сів на престол, до Сонцеспису приїхав Джон Арин. Май певність — його там ретельно допитали, а з ним іще сотню інших. Я сюди нагодився не по ваше слідство, схоже на недолугий вертеп. Я прибув по правий суд за Елію та її дітей. І він відбудеться — для початку над тим мугирякою Грегором Клеганом… але не закінчуючи ним. Перш ніж померти, Ґевал-на-Коні розкаже мені, хто віддав йому наказ. Хай твій ясновельможний батечко навіть не сумнівається.

Князь вишкірив зуби у посмішці.

— Колись один старий септон заявив, що я — доказ божої ласки, власною особою. А чи знаєш ти, Бісе, чому?

— Не знаю, — обережно визнав Тиріон.

— Та невже! А я тобі розповім. Якби боги були злі й жорстокі, вони зробили б мене першою дитиною мого батька, а Дорана — третьою. У нашій родині, бач, кровожерливий — я. І саме зі мною ви усі матимете справу. Зі мною, а не з моїм терплячим, поміркованим, подагричним братом.

Тиріон бачив, як за версту попереду сонце сяє на Чорноводі, на мурах, баштах і пагорбах Король-Берега, що громадився за річкою. Він зиркнув через плече — на виблиск обладунків супроводу, що рухався слідом королівським гостинцем.

— Ви так кажете, наче у вас за спиною стоїть велике військо, — мовив він, — та я бачу позаду якихось три сотні людей. А чи бачите ви оте місто на північ від річки?

— Оту купу гною, що ви кличете Король-Берегом?

— Саме її.