Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

На східному обрії зажевріло рожеве з золотим; над головою півмісяць визирнув крізь низькі побіжні хмари. Дмухав холодний вітер; Ар’я чула шум води та скрипіння великого дерев’яного колеса на млині. У вранішньому повітрі пахкотіло дощем, але досі не впало жодної краплі. Крізь досвітній туман полетіли вогняні стріли, лишаючи за собою бліді стрічки вогню, встромилися у дерев’яні стіни септрію. Кілька влетіло досередини крізь розбиті вікна; скоро з-за потрощених віконниць почали здійматися тонкі цівочки диму.

З септрію раптом вискочили біч-обіч двоє Кровоблазнів із сокирами в руках. Анжей та інші лучники були напоготові. Один сокирник загинув миттєво, другий примудрився ухилитися і пірнути так, що стріла прохромила йому лише плече. Він запнувся, але ступив ще пару кроків уперед, і там його знайшли відразу кілька стріл — та так швидко, що й не видно було, котра влучила першою. Довгі стрижні пронизали залізний панцирний нагрудник, наче шовковий, і Блазень важко упав назустріч своїй смерті. Анжей мав у сагайдаку не самі лише широкі площики, а ще й стріли з гострим шилом на кінці, здатні пробити навіть важку броню. «Треба повчитися стріляти з лука» — подумала Ар’я. Вона більше кохалася у мечах, але не могла заперечити, що й стріли мають свій ужиток.

Полум’я вже повзло західною стіною септрію, густий дим спливав із розбитого вікна. З іншого вікна визирнув мирійський арбалетник, випустив важку стрілу і пірнув назад перезарядити зброю. Від стаєнь теж чулися звуки битви: кличі та вереск, перемішані з іржанням коней та брязкотом зброї. «Убийте всіх» — люто подумала Ар’я і вкусила губу так, що відчула смак крові. — «Убийте усіх до останнього.»

Арбалетник вигулькнув знову, та ледве встиг пустити стрілу, як біля голови в нього свиснули три; одна брязнула на шоломі. Стрілець миттю зник. Ар’я вже бачила полум’я у кількох вікнах другого поверху. Між димом та вранішнім туманом повітря здавалося намішаним з якоїсь чорно-білої імли. Анжей з іншими лучниками підкрадалися ближче, аби знайти собі цілі.

Раптом септрій вибухнув Блазнями, що полізли з усіх щілин, мов розбурхані мурахи. Двоє ібенійців вискочили крізь двері, високо піднявши щити з кошлатих шкур; за ними біг дотракієць із великим кривим арахом та дзвіночками у волоссі, а за тим — троє волантинських сердюків, укритих розмаїттям лютих барвистих наколок на шкірі. Інші вилізали крізь вікна і стрибали на землю. Ар’я побачила, як один чолов’яга отримав стрілу в груди, ледве закинувши ногу на підвіконня, і почула його передсмертний вереск. Дим дедалі густішав, туди й назад літали лучні та арбалетні стріли. Гачок упав зі стогоном, лук вислизнув з руки. Кайло намагався накласти на тятиву чергову стрілу, коли Блазень у чорній кольчузі кинув списа і влучив йому в живіт.

Ар’я почула, як князь Берік вигукує наказ. З-за канав, з-за дерев ринула на ворога решта загону зі зброєю в руках. Ар’я побачила жовтого Лимового кобеняка, що ляпав за ним крилами, поки той втоптував конем у землю Блазня-убивцю Кайла. Торос та князь Берік, здавалося, встигали усюди, їхні мечі вихорилися полум’ям. Червоний жрець рубав шкіряного щита, поки той не розлетівся на шматки, а кінь його копитами розтрощив ворогові обличчя. Один з дотракійців заверещав і кинувся на князя-блискавку; вогняний меч стрибнув угору і вперед, зустрічаючи араха. Клинки поцілували один одного, крутнулися, свиснули, поцілувалися вдруге, волосся дотракійця запалало, і за мить він помер.

Ар’я побачила зброєносця Неда, що бився поруч зі своїм паном — князем-блискавкою. «Так нечесно! Він лише трохи старший за мене! Хай би й мені дозволили битися!»

Битва не тривала довго. Ті «Хвацькі Компанійці», які ще трималися на ногах, скоро загинули або кинули зброю. Двоє дотракійців зуміли дістатися коней і втекти, але тільки тому, що їх відпустив князь Берік.

— Хай повезуть звістку до Гаренголу, — мовив він, тримаючи в руці вогняного меча. — Хай подарують князю-п’явці та його цапові ще кілька неспокійних ночей.

Джак-Щасливець, Гарвін та Меріт з Місячища кинулися до палаючого септу в пошуках бранців і скоро виникли з вогню та диму з вісьмома бурими братами, поміж яких один так заслабнув, що Меріт ніс його на плечах. Разом із ними з’явився септон — лисуватий, трохи згорблений, але у кольчузі на сірій рясі.

— Оцей ховався під сходами до льоху, — кашляючи, розповів Джак.

Торос посміхнувся, коли його побачив.

— Та це ж Ют!

— Септон Ют! Я — слуга божий.

— Який бог захоче, щоб йому служила така паскуда? — загарчав Лим.

— Я грішив! — заскиглив септон. — Так-так, я знаю свої гріхи. Пробач мені, Батьку, мої тяжкі й скорботні провини!

Попередня
-= 243 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!