Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Ар’я пригадала септона Юта зі свого перебування у Гаренголі. Блазень Пелех казав, що той завжди плакав і молився до богів, коли вбивав нового хлопчика. Іноді навіть прохав інших Кровоблазнів шмагати його батогами, щоб спокутувати гріхи. Їх це страшенно розважало.

Князь Берік укинув меча до піхов, загасивши полум’я.

— Подаруйте тим, хто при смерті, милосердя, а решту зв’яжіть по руках і ногах для суду.

Наказ виконали. Суд тривав недовго. Лісові вигнанці один за одним виходили наперед і розповідали про вчинене «Хвацькими Компанійцями»: погромлені села та містечка, спалені ниви, зґвалтованих та убитих жінок, скалічених тортурами чоловіків. Кількоро згадали про хлопчиків, що потрапили до рук септона Юта. Септон безперервно плакав і молився.

— Я — слабкий очерет, я згинаюся під вагою гріха, — скиглив він до князя Беріка. — Я молюся до Воїна про силу, але боги створили мене слабким. Майте милість до немічі моєї душі. Хлопчики, мої любі хлопчики… я не хотів шкодити їм…

Скоро септон Ют вже теліпався у зашморгу на високому в’язі, голий, як мати народила. Поруч із ним хутко займали місця інші «Хвацькі Компанійці». Кількоро намагалися пручатися, хвицяти ногами, поки на шиях у них затягували мотузки.

Один арбалетник волав без упину з густою мирійською вимовою:

— Я воювати, я воювати!

Ще один пропонував привести своїх полонителів до схованого золота. Інший розказував, який хвацький з нього вийде розбійник для загону князя Беріка. Та кожного у його чергу зв’язали, роздягли і повісили. Том Семиструнний зіграв по них на цимбалах якийсь задушний лемент, а Торос попрохав Господа Світла смажити їхні душі у вогні до кінця часів.

«Блазенське дерево» — подумала Ар’я, роздивляючись повішених, чия бліда шкіра забарвилася тьмяною черленню від вогнів палаючого септрію. Вже налітали, беручись наче нізвідки, зграї гайвороння. Ар’я чула, як птахи каркають і клекочуть одне до одного. Їй стало цікаво, про що вони розмовляють. Вона не боялася септона Юта так сильно, як Роржа, Гризла і ще декого у Гаренголі, та все одно раділа, що він здох. «Хорта теж треба було повісити. Або стяти голову» — думала вона. Та натомість, на її відразу, Сандорові Клегану полікували обпалену руку, віддали меча, коня та обладунок, і відпустили на волю за кілька верст від печерного пагорба. Забрали у нього лише золото, яке він мав при собі.

Скоро септрій розвалився у ревищі диму та вогню — стіни вже не могли тримати вагу черепичного даху. Восьмеро бурих братів стояли і дивилися, упокорившись долі. Найстарший з них, що носив на шийному ремінці невеличкий залізний молоточок на знак присвяти Ковалеві, розповів, що це усі, хто лишився живий.

— Перед війною нас жило тут сорок і чотири, а септрій нашими трудами рік у рік багатів та квітнув. Ми мали тузінь молочних корів з биком, пасіку на сотню вуликів, виноградник та яблуневий сад. Потім прийшли леви, забрали усе вино, молоко і мед, корів порізали, а виноградні лози спалили. Опісля… я вже втратив лік наступним гостям. Оцей облудний септон був останнім. Один із його попередників був справжнє чудовисько… ми віддали йому все срібло, та він забрав собі у голову, що ми десь ховаємо золото, і його люди мордували нас на смерть одного за одним, щоб Старший Брат заговорив.

— Як це вас восьмеро вціліло? — запитав Анжей-Сайдакер.

— Сором на мою голову, — мовив старий, — та це моя вина. Коли настала моя черга вмирати, я розповів, де ми ховали золото.

— Брате, — сказав йому Торос Мирійський, — твій єдиний сором у тому, що ти не розповів їм раніше.

Того дня розбійники заночували у броварні коло малої річечки. Господарі мали прихований під підлогою стайні запас харчів; усі разом поділили просту вечерю з вівсяних коржів, цибулі та ріденької капустяної юшки, що ледь-ледь відгонила часником. Ар’я знайшла у своїй мисці шматочок моркви і вирішила, що їй пощастило.

Брати не питали в розбійників жодного імені. «Самі знають» — здогадалася Ар’я. — «Та й хіба їх можна сплутати?» Адже князь Берік носив блискавку на панцирі, щиті та киреї, а Торос — червону рясу або те, що від неї лишилося. Один із братів, молодий послушник, мав зухвалість попрохати червоного жерця не молитися облудному богові під їхнім дахом.

— Якого дідька? — визвірився Лим Лимонний Сіряк. — Він і наш бог теж, а ви, хай вам грець, мали б дякувати за порятунок! І що такого облудного в нашому богові? Може, ваш Коваль уміє полагодити зламаного меча, та чи вміє він полагодити порубану людину?

— Годі, Лиме! — наказав князь Берік. — Під їхнім дахом ми шануємо їхній закон.

— Сонце не згасне, якщо ми пропустимо молитву чи дві, — погодився Торос. — Кому, як не мені, знати найкраще.

Попередня
-= 244 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!