Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Краще йди служити князеві Таллі у Водоплині, — відповів князь Берік. — Я тобі за роботу навіть платити не маю чим.

— А ніхто ніколи й не платив. Мені аби кузню, харч і де ночувати — нічого більше не треба, мосьпане.

— Коваль завжди й усюди знайде собі заробіток. Не кажу вже про майстерного зброяра. Навіщо тобі лишатися з нами?

Ар’я бачила, як Гендрі скривив свою тупу мармизу, намагаючись думати.

— У печерному пагорбі ви казали, що ви усі — поміж себе браття і вірні слуги королю Роберту. Мені таке сподобалося. І як ви судили Хорта чесним судом — теж. Князь Болтон — той просто вішає людей чи голови стинає. Так само, як князь Тайвин чи пан Аморі. Краще я куватиму залізо для вас, ніж для таких, як вони.

— В нас є чимало дірявих кольчуг, мосьпане, — нагадав Джак князеві Беріку. — Ми ж їх познімали з мертвих. Де смерть увійшла, там і дірки.

— Ти, хлопче, мабуть, не сповна розуму, — зауважив Лим. — Та ми ж розбійники! Безрідні хами, майже усі до одного, не рахуючи хіба його вельможності князя. І не гадай, що ми тут живемо-не тужимо, як у дурних Томових піснях. Не світить тобі ані поцілунок принцеси, ані герць на турнірі у вкраденому риштунку. А світить зашморг на шиї чи паля над чиєюсь брамою.

— То й що? Та сама доля і вам наготована, — відказав Гендрі.

— Авжеж! — весело вигукнув Джак-Щасливець. — На всіх нас чекає гайвороння, будь певен. Гей, пане князю! Хлопець — начебто не боягуз, і ремесла навчений снадного. Джак каже: треба його взяти.

— І то швидко, — реготнув Гарвін, — поки марево не розвіялося, і він до тями не повернувся!

Ледь помітна посмішка пробігла вустами князя Беріка.

— Торосе, подай-но мого меча.

Цього разу князь-блискавка не підпалював клинка, лише поклав його плазом на плече Гендрі.

— Чи присягаєшся ти, Гендрі, перед очима богів та людей захищати того, хто не здатен захистити себе сам, берегти від лиха жінок та дітей, коритися очільникам, своєму зверхньому панові та своєму королю, хоробро битися у битві, не ухилятися від доручень, хай яких тяжких і небезпечних?

— Присягаюся, мосьпане.

Порубіжний князь переклав меча з правого плеча на ліве і мовив:

— Підведіться, пане Гендрі, лицарю печерного пагорба. Вітаю вас у нашому братстві.

Від дверей почувся грубий скреготливий регіт.

З плечей його стікав дощ. Попечена рука була загорнута у листя і полотно та міцно припнута до грудей грубим мотузяним очкуром. Старі опіки на обличчі виблискували чорно і слизько у світлі невеличкого вогнища.

— Лицарів собі робиш, Дондаріоне? — загарчав прибулець. — Я за такий гріх на смерть караю!

Князь Берік окинув його холодним поглядом.

— Я сподівався, Клегане, більше тебе не побачити. Як це ти нас надибав?

— А наче важко! Ви тут так надиміли, що і у Старограді, мабуть, видно.

— Що сталося з моїми вартовими?

Клеган скривив рота.

— Отими двома сліпцями? Може, я їх убив. Може, ні. А коли й убив, то що?

Анжей напнув тятиву на луці. Заруб зробив те саме.

— Чому ти так прагнеш померти, Сандоре? — запитав Торос. — Ти, мабуть, напився чи геть здурів, що попхався за нами аж сюди.

— Напився? Чим — дощем? Ви, хвойдині діти, не лишили мені грошей навіть на кухоль вина.

Анжей витяг стрілу з сагайдака.

— Ми — розбійники. Розбійники крадуть та віднімають. Про це навіть у піснях співається — попроси Тома гарненько, він тобі заспіває. Дякуй, що лишили живим.

— Ану встрель мене, Сайдакере. Спробуй, коли хоробрий. А я з твого сагайдака стріли вийму і запхаю тобі в рябу дупу.

Анжей підняв лука, та князь Берік заперечливо махнув рукою.

— Навіщо ти прийшов, Клегане?

— Забрати те, що моє.

— Золото?

— А що? Не заради ж того, щоб на твоє, Дондаріоне, личко помилуватися. Оце вже напевне. Зараз ти на пику ще бридкіший від мене. До того ж лицар лицарем, а чужим не гребуєш!

— Я дав тобі розписку за твоє золото, — спокійно відповів князь Берік. — Обіцянку все повернути, коли війна скінчиться.

— Я тим папірцем сраку підтер. Хочу своє золото.

— В нас його більше нема. Я віддав його Зеленобороду та Мисливцю і відіслав їх на південь, за Мандер — купити харчів та насіння.

— Щоб годувати тих, чий урожай ви спалили! — додав Гендрі.

— Отака в нас тепер казочка, га? — Сандор Клеган знову зареготав. — А я, може, теж таке хотів робити. Годувати купу брудних селюків та їхніх чумних вилупків. Чому б ні?

— Брешеш! — мовив Гендрі.

— Ти ба, який язикатий малий! Але чому це ти їм віриш, а мені не віриш? Чи то обличчя в мене якесь не таке, га? — Клеган зиркнув на Ар’ю. — А її, Дондаріоне, ти теж у лицарі висвятиш? Чому б ні? Не бачив ще світ восьмирічної лицарки — то побачить!

Попередня
-= 247 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!