Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Де тебе лихо носило? — спитав Тиріон вимогливо. — Я по тебе посилав… мабуть, зо два тижні тому.

— Радше кажучи, днів зо чотири, — відповів сердюк, — і я двічі приходив, але ти валявся, мов труп, і геть нічого у світі не чув.

— Та ні, я ще не труп. Хоча сестричка, май певність, доклала всіх зусиль, аби я ним став.

Мабуть, Тиріонові варто було тримати язика на припоні. Та він не зважав. Серце йому віщувало, що пан Мандон Мур зазіхав на його життя не з власної волі, а з наказу Серсеї.

— Що це в тебе за бридота на грудях?

Брон весело вишкірився.

— Це мій лицарський знак. Ланцюг, охоплений полум’ям, ясно-зелений, проти поля сірого диму. Волею твого вельможного батька я тепер пан Брон, лицар Чорноводи. Диви мені, не забувай.

Тиріон ухопився руками за перину і підповз догори на кілька вершків, щоб спертися на подушки.

— А ти сам часом не забув, що то я, не хто інший, обіцяв тобі лицарство?

Йому зовсім не сподобалося оте «волею твого вельможного батька». Схоже, князь Тайвин часу не гаяв. Викинувши сина геть із Башти Правиці й забравши її собі, він надіслав усім очевидне послання. А давши ради Башті, взявся за людей.

— Я втратив половину носа, а ти отримав лицарське звання. Ті кляті шахраї, яких люди звуть богами, геть знахабніли, — проказав Тиріон, гірко скривившись. — То тебе висвятив мій батько власною рукою?

— Де ж пак. Тих, хто пережив бій за коливоротні башти, святив язиком верховний септон, а мечами — братчики Королегвардії. Змарнували половину дня, бо на свято з’явилося лише троє Білих Мечів.

— Знаю, що пан Мандон загинув у битві. — «Впав у річку від рук Пода, на пів-удару серця не встигши встромити свого семиклятого зрадницького меча мені у серце.» — Кого ще ми втратили?

— Хорта, — відповів Брон. — Але він не загинув, а утік. Золотаві кажуть, загубив останню хоробрість. А відтак вилазку замість нього очолив ти.

«Загалом, не найрозумніший з моїх вибриків.» Коли Тиріон супився, то відчував, як напружується ледве загоєний рубець. Він махнув Бронові рукою на крісло.

— Сестра, мабуть, вважає мене грибом — тримає у темряві та годує лайном. Под — хлопчина хороший, але зав’язав собі на язику вузла завбільшки з Кастерлі-на-Скелі. Та й не вірю я половині того, що він мені бреше. Я його послав по пана Джаселина, а він повернувся і каже, що того вбили.

— А таки вбили. Серед кількох тисяч інших, — відповів Брон і всівся у крісло.

— Як саме? — забажав знати Тиріон, хоча від новини йому аж погіршало.

— Та просто серед битви. Твоя сестра надіслала Кіптюгів повернути короля до Червоного Дитинця. Принаймні я так чув. Коли золотаві побачили, що король тікає, то половина притьмом наставилася тікати разом з ним. Залізна Клішня став у них на дорозі й спробував розігнати назад по мурах. Кажуть, шпетив так, що аж вуха в’янули. Товариство вже було присоромилося і хотіло повертатися до бою, аж тут хтось поцілив Бережняка стрілою в горло. Тоді його зразу перестали соромитися, стягли з коня та дорізали на землі.

«Ще один борг перед Серсеїн поріг.»

— Небіж, — мовив Тиріон. — Джофрі. Йому загрожувала небезпека?

— Не більша, ніж іншим. І вже ж менша, ніж решті міста.

— Він якось постраждав? Порізався мечем? Скуйовдив волосся, забив пальця на нозі? Може, хоч нігтя зламав?

— Та начебто ні.

— А я ж казав Серсеї, що так має статися. Хто очолив золоті киреї?

— Твій вельможний батечко віддав уряд тисяцького якомусь зі своїх західняцьких лицарів. Здається, Аддамові Марбранду.

Золотокирейники зазвичай зневажали поставлених над ними чужинців. Але пан Аддам Марбранд — то був дуже розумний вибір. Так само, як Хайме, він належав до людей, за якими охоче ідуть інші. «Ось і немає в мене більше міської варти.»

— Я посилав Пода по Шаггу, але нічого не вийшло.

— Кам’яні Ґави досі вештаються королівською пущею. Схоже, Шаззі там припало до душі. Тімет повів Смалених додому з тягарем здобичі, узятої після бою в Станісовому таборі. Чела з’явилася коло Річкової Брами якось уранці з десятком Чорних Вух, але кармазинники твого батька відігнали їх геть. Бережани тим часом жбурляли лайно і гукали образи.

«Невдячні тварюки. А Чорні Вуха ж за них помирали.»

Поки Тиріон валявся здурманений трунками, у хворій маячні, його власна рідня повисмикувала один за одним усі його пазурі.

— Хочу, щоб ти пішов до моєї сестри. Її дорогенький синочок пережив битву неушкодженим. Серсея більше не має потреби у заручниці. Вона присягнулася звільнити Алаяйю, щойно…

— Вже звільнила — вісім чи дев’ять днів тому. Дала батогів і вигнала геть.

Попередня
-= 25 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!