Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Місце тут було тихе, мирне, спокійне, втішне для очей, але Бранові подумалося, що у порожньому зруйнованому заїзді є щось сумне. Ходор теж відчув цей смуток.

— Ходор? — питав він, трохи знітившись. — Ходор? Ходор?

— А земля тут нівроку. — Йоджен узяв жменю ґрунту, потер між пальцями. — Село, корчма, міцна вежа на озері, яблуневий сад… але де ж люди, Бране? Навіщо лишати таке добре місце?

— З-за дичаків, — відповів Бран. — Дичаки переходять Стіну або гори, набігають, грабують, крадуть жінок. Як упіймають когось, то роблять з його черепа келиха, щоб пити кров. Стара Мамка нам розповідала. Нічна Варта вже не має тієї сили, яку мала за Брандона чи королеви Алісанни. Тому дичаків дедалі більшає. Край коло Стіни грабували так часто, що посполиті втекли на південь — у гори або до володінь Умберів на схід від королівського гостинця. Підданих Великоджона теж грабують, але не так страшно, як тих, хто раніше жив у Дарунку.

Йоджен Троск повільно покрутив головою, дослухаючись до музики, чутної лише йому.

— Треба десь заховатися. Бо насувається буря. Страшна буря.

Бран роздивився небо. Стояв чистий, тихий осінній день — сонячний і майже теплий. Але на заході справді збиралися хмари і, схоже, здіймався вітер.

— На корчмі немає даху, і стін лише дві, — зауважив він. — Треба ховатися у вежі.

— Ходор, — мовив Ходор. Мабуть, на знак згоди.

— Ми не маємо човна, Бране. — Не знайшовши яблук, Мейра знічев’я тицяла сандолею у листя.

— Там є стежка. Кам’яна загата, схована під водою. Ми зможемо там пройти.

Принаймні зможуть вони; йому доведеться їхати на Ходоровій спині. Зате хоч сухим лишиться.

Троски перезирнулися.

— Як ти знаєш? — запитав Йоджен. — Невже пан принц бували тут раніше?

— Та ні, не бував. Чув від Старої Мамки. Бачите на вежі золотого вінця? — Він вказав через озеро. На зубцях вежі було видно латки золотої фарби, що потроху відвалювалися. — Тут якось ночувала королева Алісанна. Після того на її честь зубці пофарбували золотом.

— Стежка-загата? — Йоджен роздивлявся озеро. — Ти цього певен?

— Авжеж певен, — відповів Бран.

Мейра легко знайшла початок стежки, щойно зрозуміла, де шукати. Кам’яна загата була завширшки у три стопи і вела від берега просто у озеро. Мейра повела решту загону обережними кроками, намацуючи шлях жаб’ячою сандолею.

Вони бачили, де стежка виходить з води на берег острівця і перетворюється на короткий прогін сходів, що вів до дверей вежі. Початок стежки лежав просто навпроти сходів та дверей, і здавалося, що вона мусить бігти прямо. Та де ж пак: під поверхнею води стежка вихилялася так і сяк, пробігаючи третину шляху навколо озера, перш ніж повернутися такими самими вихилясами. Повороти самі по собі були досить зрадливі, а до того ж подовжували шлях, і нападники мусили довго брісти у воді під дощем стріл із вежі.

Сховані у воді камені були слизькі та непевні; Ходор двічі трохи не впав і завбачливо загорлав «Ходор!» на знак тривоги, та все ж зумів поновити рівновагу. Вдруге Бран злякався особливо: адже якби Ходор упав у озеро разом із кошиком, то майже напевне його потопив би — а надто якби забув з переляку, що Бран висить у нього на спині. Таке з велетнем-стайнярем іноді траплялося. «Мабуть, варто було лишитися у корчмі під яблунею» — подумав Бран трохи запізно.

На щастя, третього падіння не сталося, і вода ніде не дійшла Ходорові вище пояса, хоча Троскам сягала аж до грудей. Скоро усі опинилися на острові й видерлися сходами до дубових дверей — товстих та міцних, але від часу розсохлих так, що вже не зачинялися. Мейра уперто штовхала двері під скрегіт залізних завіс, доки не розчахнула їх зовсім.

Одвірок був низький.

— Пригнися, Ходоре! — наказав Бран, і Ходор пригнувся, але не досить. Бран таки вдарився головою і пожалівся:

— Боляче!

— Ходор, — відповів Ходор, випростуючись.

Вони опинилися у темній, наче льох, комірчині, де учотирьох заледве поверталися. У внутрішню стіну вежі були вмуровані сходи, відділені залізними ґратами, що закручувалися ліворуч нагору, а праворуч — униз. Бран глянув угору і побачив просто над головою ще одні ґрати. «Бійниця» — подумав він і зрадів, що нагорі немає нікого, хто лив би на них гарячу олію.

Ґрати були замкнені, але пруття їхнє давно зчервоніло від іржі. Ходор ухопив двері ліворуч і смикнув, натужливо стогнучи. Нічого не сталося. Ходор спробував штовхати — те саме. Він трусив ґрати, бив їх ногою, тиснув плечем, знову трусив, лупцював завіси велетенськими долонями, аж у повітря летіли лусочки іржі. Але залізні двері не піддавалися. Ті, що вели до підвалу, теж не скорилися Ходоровій навалі.

Попередня
-= 250 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!