Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Скільки їх там?

— Чимало. Відразу не порахуєш.

— На конях?

— Ні.

— Ходор. — У голосі Ходора чувся острах. — Ходор.

Бран і сам трохи налякався, хоча перед Мейрою показувати цього не хотів.

— Що як вони прийдуть сюди?

— Та не прийдуть. — Вона сіла поруч із ним. — Чого їм сюди пхатися?

— Шукати даху над головою, — похмуро і приречено відказав Йоджен. — Якщо буря не послабне. Мейро, ти б могла закласти двері засувом?

— Та я їх навіть не зачиню. Там усі дошки покрутило. Але байдуже — залізні ґрати вони однак не подолають.

— Може, й подолають. Зламають замка чи завіси. Або видеруться бійницею, як ми.

Небо знову розчахнула блискавка, Ходор заскиглив. І тут озером покотився удар грому.

— ХОДОР! — заревів велетень, затискаючи вуха руками і дибаючи колом у темряві. — ХОДОР! ХОДОР! ХОДОР!

— Ні!!! — щосили заволав на нього Бран. — Не смій ходорувати!

Але марно.

— ХО-О-О-О-ОДОР! — продовжував гучно стогнати Ходор. Мейра спробувала його спіймати і вгамувати, але він був надто дужий і відкинув її убік одним порухом плеча.

— ХО-О-О-О-О-О-Д-О-О-О-О-О-О-Р! — заверещав стайняр розпачливо, коли блискавка знову висвітлила небо. З ним заверещав і Йоджен, вимагаючи від Брана та Мейри, щоб вони змусили Ходора замовкнути.

— Замовкни вже! — злякано верескнув Бран, спробував незграбно ухопитися за Ходорову ногу, але впав мимо, не припиняючи спроби дістатися велетня… сягнув іще, сягнув дужче…

Ходор запнувся, захитався і нарешті стулив пельку. Хилитаючи головою з боку в бік, він важко опустився на підлогу і сів, схрестивши ноги. Коли знову гримнув грім, він, здавалося, і не помітив. Четвірка сиділа в темній вежі, ледве зважуючись дихати.

— Що це ти зробив, Бране? — прошепотіла Мейра.

— Та нічого. — Бран хитнув головою. — Не знаю.

Але щось він таки зробив. «Я сягнув по нього так, як по Літа.» На якісь пів-удару серця він став Ходором. І сам цього злякався.

— Там щось коїться, потойбіч озера, — мовив Йоджен. — Здається, один із прибульців показував на вежу.

«Я не боятимуся.» Адже він — принц зимосіцький, син Едарда Старка, майже дорослий чоловік і варг, а не мале дитя, як Рікон. «Літо б їх не боявся.»

— Напевне, то хтось із людей Умберів, — мовив він. — Або котрийсь із Гуджів, Нореїв чи Кремінців зійшов з гір у справах. Може, навіть братчики Нічної Варти. Чи були на них, Йоджене, чорні кобеняки чи киреї?

— Проти ночі, ваша милосте, усі киреї чорні. Блискавки гатили надто швидко, і вбрання їхнього я не роздивився.

Мейра сторожко озирнулася.

— Якби то були чорні братчики, хіба вони не їхали б на конях?

Тим часом Бранові на думку спало дещо інше.

— Байдуже! — мовив він упевнено. — Якщо вони і схочуть, нас усе одно не дістануть. Хіба що мають човна або знають про стежку-загату.

— Авжеж, стежку! — Мейра скуйовдила Бранові волосся і поцілувала у чоло. — Наш любий принце! Йоджене, чуєш принца — вони ж не знають про стежку! А навіть якби знали, уночі та під дощем ніколи б її не знайшли!

— Ніч колись скінчиться. Якщо вони лишаться до ранку…

Йоджен лишив решту недоказаною, а по якійсь хвилині додав:

— Вони там підкидають у вогнище, яке запалив перший.

Блискавка зазміїлася небом, світло заповнило вежу і викарбувало їхні тіні на стінах. Ходор хитався уперед і назад, щось мугикаючи. Тієї короткої яскравої миті Бран відчув острах Літа, заплющив два свої ока і відкрив третє. Хлопчикова шкура впала з нього, наче одяг, вежа лишилася позаду…

…а сам він опинився під дощем, з повним черевом оленячого м’яса, скручуючись клубком у кущах, поки над головою розколювалося і гуркотіло небо. Пахощі гнилих яблук та мокрого листя майже забили запах людей, але той нікуди не подівся. Він чув брязкіт та скрипіння людської твердошкіри, бачив, як люди сунуть під деревами. Мимо прочалапала людина з довгою палицею; насунута на голову шкура позбавила його зору та слуху. Вовк оббіг їх широким колом позаду мокрого терену, попід голим гіллям яблуні. Він слухав, як вони балакають, а потім за пахощами дощу, листя і коня раптом почув гострий червоний сморід жаху…

Джон V

Земля була встелена сосновою глицею та впалим листям — зелено-бурим килимом, що хлюпав під ногами, досі мокрий після нещодавніх дощів. Великі голі дуби, височезні вартовини, стрункі шереги смерек оточували загін. На пагорбі угорі стояла кругла вежа, стародавня та порожня, стінами якої трохи не до верхівки видирався товстий зелений мох.

— Хто це таке побудував, усе з каменю? — запитала Ігритта. — Якийсь король?

Попередня
-= 253 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!