Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Хе, аби вкрасти мене, йому б знадобилася уся сила, спритність і хоробрість, яка є на світі! Тоді й сини його були б меткі та сильні. За віщо мені ненавидіти такого чоловіка?

— Може, він ніколи не миється і смердить, як ведмідь.

— То я б його пхнула до струмка чи вилила на голову цебро води. Та й що то за чоловік, який квітками пахтить?

— Що поганого у квітках?

— Хай квітками бджоли утішаються. А собі в ліжко я хочу не квітку, а оце.

Ігритта спробувала ухопитися рукою за передок Джонових штанів. Але Джон перехопив її зап’ясток.

— А раптом чоловік, що тебе вкрав — п’яндиголова? — наполягав він. — Раптом він — брутальний харцизяка, лютий і жорстокий?

Джон стиснув їй руку сильніше, щоб підкріпити свої слова.

— Раптом він дужіший за тебе і полюбляє бити аж до крові?

— То вріжу йому горлянку вві сні. Ти, Джоне Сніговію, нічого не знаєш.

Ігритта вивернулася, наче вугор, і вислизнула з Джонової руки.

«Одну річ я таки знаю: ти — дике створіння аж до кісток.» Про це легко забувалося, коли вони разом сміялися або палко цілувалися. Та потім хтось із них казав або робив щось таке, від чого інший усвідомлював, яка стіна стоїть між їхніми світами.

— Чоловік може мати жінку або мати ножа, — казала йому Ігритта. — Де є ніж, там немає неволі. Кожна дівчинка дізнається про те від матері.

Вона виклично задерла носа і струснула рясною рудою шапкою.

— А землю чоловіки не можуть підкорити так само, як море чи небо. Ви, колінкарі, гадаєте, що вам скорилася уся земля. Та Манс покаже вам, як ви помиляєтеся.

Вихвалялася вона гучно, але слова лунали порожньо. Джон зиркнув навколо — упевнитися, що магнар не чує. Еррок, Чорний Чиряк і Дан-Коноплян тупали за кілька аршинів позаду, але на розмову їхню не зважали. Чорний Чиряк жалівся на дупу.

— Ігритто, — мовив Джон стиха, — Мансові не судилося перемогти у цій війні.

— Ще й як судилося! — заперечила вона. — Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію. Ти ніколи не бачив, як б’ється вільний нарід!

Дичаки билися, наче казкові звитяжці або гемони з пекла — залежно від того, хто розповідав. Та кінець у тих оповідях завжди був один і той самий. «Вони б’ються сміливо, зневажають смерть, кожен сам за свою славу.»

— Я знаю, що ви хоробрі та відчайдушні. Але у битві лад і послух ущент побивають найпалкішу хоробрість. На Манса чекає та сама поразка, що на всіх Королів-за-Стіною перед ним. А поразка означатиме його смерть і смерть усіх вас.

Ігритта вирячилася на нього так люто, що Джон злякався, чи не вдарить вона його зараз.

— Усіх НАС! — виправила вона. — І твою смерть теж. Ти, Джоне Сніговію — більше не ґава. Я заприсяглася, що ти не ґава, і не смій мені нею лишатися!

Вона штовхнула його спиною на стовбур дерева і поцілувала щосили у вуста просто посеред дорожньої валки наскочників. Джон почув, як Григ Козоріг заохочує Ігритту сороміцькими порадами, а хтось інший регоче на все горло. Він мимоволі відповів на поцілунок, і коли нарешті вуста їхні розчепилися, Ігритта була вся зашаріла.

— Ти мій, — прошепотіла вона. — Ти мій, а я твоя. Якщо помремо — то помремо. Усі колись помруть, Джоне Сніговію. Але спершу ми житимемо.

— Так, — відповів він глухим голосом. — Спершу ми житимемо.

Вона вишкірилася на нього кривозубою посмішкою, яку він так полюбив. «Дичачка до найглибших глибин» — подумав Джон, а в животі стало млосно від дивного смутку. Він розім’яв пальці мечевої руки і спитав себе, як учинила б Ігритта, якби знала, що в нього на думці. Чи зрадила б вона, якби він посадовив її перед собою та зізнався, що досі вважає себе сином Неда Старка і братчиком Нічної Варти? Джон сподівався, що не зрадила б, але не хотів помилитися. Надто багато залежало від того, чи знайде він спосіб дістатися замку Чорного раніше від магнара… а перед тим іще спосіб утекти від дичаків.

Вони спустилися південним схилом Стіни у Сірому Сторожі — замку, покинутому вже два століття. Частина велетенських кам’яних сходів розсипалася ще сто років тому, але навіть так спускатися униз було незрівнянно легше, ніж видиратися нагору. Відти Стир повів їх углиб Дарунку, щоб уникнути випадкових чат Нічної Варти. Григ Козоріг провів загін подалі від кількох сіл, які у цих краях ще не конче збезлюділи. Крім кількох розкиданих пагорбами круглих сторожових веж, які витикалися у небо, наче кам’яні пальці, жодного знаку людей вони не побачили. Крізь холодні та мокрі пагорби, крізь вітристі рівнини вони крокували не помічені жодним оком, не почуті жодним вухом.

«Не вагайся, хай чого від тебе вимагатимуть» — казав йому Піврукий. — «Їдь із ними, їж із ними, бийся поруч із ними — стільки часу, скільки знадобиться.» Він проїхав багато верст, а пішки пройшов іще більше, поділяв із дичаками хліб, сіль та Ігриттині ковдри. Але вони однак йому не довіряли. Удень та вночі тенни не зводили з нього очей, чекаючи на найменші ознаки зради. Досі він утекти не зумів, а скоро буде вже пізно.

Попередня
-= 255 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!