Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

«Бийся поруч із ними» — наказав Кворин, перш ніж віддати власне життя Пазурові… але до того поки що не дійшло. — «Та варто мені пролити кров братчика Варти — і я пропав. Тоді я перетну Стіну назавжди, без вороття.»

Щовечора після походу магнар прикликав Джона до себе і ставив гострі та проникливі питання про замок Чорний, його залогу та укріплення. Джон брехав, де мав змогу, кілька разів удавав із себе невігласа, та його слухали ще Григ Козоріг і Еррок, які знали достатньо, щоб викрити надто вже відверту брехню.

Правда, яку Джон так відчайдушно ховав, була жахлива: замок Чорний не мав міцної оборони, якщо не рахувати самої Стіни — ані мурів, ані палісадів, ані хоча б земляного валу чи перекопу. «Замок» являв із себе скупчення веж і окремих кам’яних палат, поміж яких дві третини вже розсипалися. Що ж до залоги, то Старий Ведмідь забрав на розвідку дві сотні. Чи повернувся з них бодай хто-небудь? Цього Джон не знав. У замку мало лишитися сотні з чотири, але більшість складали будівничі або шафарі, не розвідники. Натомість тенни були гартовані воїни, які знали кращий послух, ніж пересічні дичаки; саме тому, безперечно, Манс і обрав їх для цього походу.

А серед захисників замку Чорного Джонові пригадалися: сліпий маестер Аемон та його підсліпуватий шафар Клідас, однорукий коваль Донал Нойє, п’яниця-септон Келадор, Глухий Дик Фолярд, кухар Трипалий Гоб, столітній старець-лицар Винтон Дужак. З ними разом служили Гальдер, Ропух, Пип, Альбет і решта хлопців, що навчалися з Джоном. А очолював ту звитяжну потугу червонопикий товстун Бовен Марш — великий шафар, якого на час відсутності князя-воєводи Мормонта лишили каштеляном замку. Скорботний Ед інколи кликав Марша «Старим Буряком» — прізвиськом, яке з огляду на колір обличчя пасувало йому не гірше, ніж «Старий Ведмідь» Мормонтові.

— Оце такого якраз і треба ставити наперед у поле, коли вороги нападають, — просторікував Ед своїм звичним кисло-похмурим голосом. — Він їх тобі гоп — і порахує, жодного не забуде. Нашому великому шафареві дай хоч гемонів з пекла — він усіх порахує.

«Якщо магнар застукає замок Чорний зненацька, там станеться кривава різанина. Хлопців поб’ють у ліжках, а вони й не знатимуть, од чиєї руки полягли.» Джон мусив їх попередити, але як? Його ніколи не висилали самого на полювання чи пошуки, не дозволяли самому стояти на чатах. І за Ігритту Джон теж боявся: забрати її з собою він не міг, а якби залишив, то хіба магнар не покарав би її за його зраду? Адже «два серця б’ються, як одне»…

Щоночі вони спали під одними шкурами; Джон засинав з головою Ігритти в себе на грудях, а її руде волосся лоскотало йому підборіддя. Запах її став йому ріднішим за свій власний. Її криві зуби, м’якість її грудей, які він брав долонями, смак її вуст… стали його втіхою та його відчаєм. Багато ночей поспіль, відчуваючи тілом тепло Ігритти, він питав себе: невже його батько переживав ті самі почуття — сором, вину, розпач — щодо його матері, хай хто вона була? «Ігритта поставила пастку, а Манс Розбишака загнав мене до неї.»

Кожен новий день серед дичаків робив його справу дедалі складнішою. Адже Джон мав знайти якийсь спосіб зрадити цих людей і зробити так, щоб вони загинули. Він не бажав їхньої дружби — так само, як не бажав Ігриттиного кохання. Але… тенни розмовляли прадавньою мовою і рідко зверталися до Джона, проте Ярлові наскочники, що видерлися на Стіну, були зовсім інші. Джон мимоволі взнавав їх краще і краще: кощавого мовчазного Еррока, привітного та балакучого Грига Козорога, юних Кворта і Бодгера, майстра-линваря Дана-Конопляна. Найгірший з усіх був Дел — юнак приблизно Джонового віку з конячою пикою, що без упину і замріяно балакав про дичацьку дівчину, яку хотів украсти.

— Вона теж щаслива, як твоя Ігритта — бо поцілована вогнем.

Джон щоразу мусив прикусувати язика. Він не хотів нічого чути про Делову дівчину, про матінку Бодгера, про місцину коло моря, звідки походив Геняк-Шолом’як, про мрію Грига відвідати зелених людей на Острові Ликів, про те, як лось загнав Цирлу аж на дерево. Він не хотів знати про чиряк на сраці Чорного Чиряка, скільки пива може випити Палюх, як малий Квортів братик вмовляв його не йти разом з Ярлом. Квортові було, мабуть, років чотирнадцять, а він уже вкрав собі дружину і надув їй черево.

— Може, малий народиться вже в якомусь замку! — вихвалявся хлопець. — У замку, наче вельможний пан, не абихто!

Його страшенно захоплювали «замки», які він бачив дорогою — покинуті поселянами сторожові вежі.

Джон питав себе, де зараз Привид. Чи знайшов він дорогу до замку Чорного, а чи бігає з якоюсь зграєю в лісі? Джон не відчував лютововка навіть уві сні; йому здавалося, наче від нього відрізали чималий шматок живої плоті. Навіть поруч з Ігриттою він почувався самотнім. Але не хотів самотнім загинути.

Попередня
-= 256 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!