Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

До полудня дерева почали рідшати, і скоро загін рухався на схід хвилястою пласкою місциною. Трава навколо сягала їм до пояса, подекуди хвилювалися під вітром латки дикої больби. День був теплий та ясний, хоча надвечір на заході почали купчитися хмари. Скоро вони оточили і потопили жовтогаряче сонце. Лен напророчив, що насувається буря. Його мати була лісова відьма, і всі наскочники твердили, що він теж має спадковий хист передбачувати дощ і вітер.

— Тут недалечко є село, — сказав Григ Козоріг магнарові. — За три чи п’ять верст. Ми там знайдемо притулок.

Стир негайно погодився. Але доки вони дісталися місця, вже стемніло, і буря лютувала на повну силу. Назване Григом село лежало коло озера, але мешканці покинули його так давно, що майже усі хати порозсипалися. Навіть невеличка корчма з колод, яка, напевне, свого часу прихистила чимало подорожніх, стояла без даху, напіврозвалена. «Вбогенький тут притулок» — подумав Джон похмуро. Коли небом пробігала блискавка, він бачив на острівці посеред озера круглу кам’яну вежу, та без човна досягти її було годі й думати.

Еррок та Дел прокралися уперед розвідати, що там коїться у руїнах. Дел повернувся майже одразу. Стир зупинив валку і вислав десяток своїх теннів уперед зі списами напоготові. Джон теж побачив, чого це вони наполохалися: димар корчми червонів відблисками вогню. «Ми не самі.» Жах згорнувся у ньому кільцями, наче змія. «Їдь з ними, їж з ними, бийся поруч із ними» — казав йому Кворин. Але цього разу бійка скінчилася, не почавшись.

— Там лише один, — доповів Еррок, коли повернувся. — Якийсь старий з конем.

Магнар загукав накази прадавньою мовою, і зо два десятки теннів розсипалися оточити село. Інші ринули нишпорити хатами — чи не ховається хто серед бур’яну та розсипів каміння. Решта скупчилася у корчмі без даху, штовхаючись, аби підібратися ближче до вогнища. Зламані з дерев гілки, якими старий живив полум’я, давали більше диму, ніж вогню, але у дощову буремну ніч люди вітали кожну краплю тепла. Двоє теннів кинули старого на землю і обшукували, ще один тримав коня, троє патрали сакви.

Джон відійшов геть. Під п’ятою чвакнуло гниле яблуко. «Стир його уб’є.» Магнар сам казав у Сірому Сторожі: усі зустрічні колінкарі мають померти негайно, щоб не здійняти тривогу. «Їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними.» То він тепер мусить стояти німим і безпорадним, поки старому перетинатимуть горлянку?

На околиці села Джон стрівся з вартовим, поставленим Стиром. Тенн щось загарчав прадавньою мовою і тицьнув списом назад на корчму. «Повертайся, звідки прийшов» — здогадався Джон. — «Але звідки саме я прийшов?»

Він попрямував до води і знайшов майже сухе місце під похилою мазаною стіною майже розваленої хати. Саме там його і знайшла Ігритта — він сидів і витріщався на озеро, яке батожили струмені дощу.

— Я тутешнє місце знаю, — мовив Джон до неї, поки вона сідала. — Онде вежа… подивися на верхівку, коли блимне блискавка, і скажи, що ти бачиш.

— Гаразд, коли хочеш, — відповіла вона і додала, — тенни кажуть, вони звідти чули галас. Наче кричав хтось.

— Та то грім гримів.

— Вони кажуть — хтось кричав. Може, привиди?

Вежа і справді виглядала похмуро — чорна, у оточенні бурі, на каменястому острівці посеред озера, що кипіло під зливою. Де і жити привидам, як не тут.

— Можна піти подивитися, — мовив Джон. — Авжеж не змокріємо гірше, ніж зараз.

— Пливти туди? У таку бурю? — Вона аж засміялася. — Це такі хитрощі, аби зняти з мене одяг, Джоне Сніговію?

— Було б хитрувати — сама скинеш, як покличу! — піддражнив він. — Напевне, ти просто плавати не вмієш, от і комизишся.

Сам Джон умів плавати добряче — навчився ще малим у великому рові Зимосічі. Ігритта вдарила його кулаком у плече.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію! Та щоб ти знав: я сама — наполовину риба!

— Наполовину риба, наполовину коза, наполовину коняка… чи не забагато у тобі половинок, Ігритто? — Джон хитнув головою. — Ні, якщо це те місце, про яке я думаю, то пливти не знадобиться. Можна пройти пішки.

Вона сперлася спиною на стіну і кинула на нього зачудований погляд.

— Пройти водою, як суходолом? Це таке південське чародійство?

— Та ні, не чародійство… — почав був він, але тут з неба вдарила велетенська блискавка, що торкнулася поверхні озера. На пів-удару серця світ навколо став яскравий, наче у ясний полудень, а грім після того вдарив такий гучний, що Ігритта зойкнула і затулила вуха.

— Ти дивилася? — запитав Джон, поки грім котився геть, і до ночі поверталася темрява. — Бачила?

— Там жовте, — відказала вона. — Ти про це казав? Там нагорі стоять камені, а серед них деякі — жовті.

Попередня
-= 257 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!