Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Годі вагатися, Джоне Сніговію, — закликала Ігритта. — Роби справу. Мусиш довести, що ти вже не ґава, а один з вільного народу.

— Вбивши старого, що сидів коло вогню?

— Орелл теж сидів коло вогню. А ти його зарізав, не вагаючись. — Вона витріщилася на нього важким поглядом. — Був би й мене убив, якби не помітив, що я жінка. А я ж навіть не сиділа, а спала собі.

— Тоді було інакше. Ви ж були воїни… вартували…

— Та вартували ж. А ви, ґави, не хотіли, щоб вас бачили. І ми зараз не хочемо. Все одне й те саме. Вбий його.

Він відвернувся спиною до старого і відповів:

— Ні.

Магнар підсунувся ближче — високий, холодний, небезпечний.

— А я кажу — так. Я тут за ватажка.

— Ти — ватажок теннів, — відказав Джон, — а не вільного народу.

— Я не бачу тут вільного народу. Я бачу ґаву і ґав’ячу жону.

— Я тобі не ґав’яча жона!

Ігритта вихопила ножа з піхов, зробила три швидкі кроки, задерла старому голову за чуб і розчахнула горло від вуха до вуха. Навіть при смерті старий не видав ані звуку.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію! — заверещала вона до нього, кидаючи скривавленого ножа під ноги.

Магнар мовив щось прадавньою мовою — мабуть, наказував теннам убити Джона на місці. Але того Джон уже не дізнався. З неба просто у верхівку вежі на озері вдарила розлога біло-блакитна блискавка — така страшна, що аж повітря запалало. А слідом гримнув грім, який струснув ніч до найдальших усюд.

І між люди у корчму стрибнула сама смерть.

Від блискавки Джон майже засліп, але встиг побачити вихористу тінь за пів-удару перед тим, як почув вереск. Перший тенн загинув так само, як старий — кров ринула в нього з розчахнутої горлянки. Сяйво згасло, постать у пітьмі крутнулася, загарчала, і ще один дичак упав у пітьму. Почулися лайки, волання, вереск болю. Джон бачив, як Чорний Чиряк запинається, падає назад і валить ще трьох позаду себе. «Привид» — майнула божевільна думка. — «Привид перестрибнув Стіну.» Потім блискавка знову перетворила ніч на день, і Джон побачив вовка на Делових грудях. З рота в звіра спливала чорна кров, а сам він був сірий. «Сірий! Він сірий!»

Згасло світло, загримів удар грому. Тенни тицяли списами, вовк спритно проскакував між ними. Кобила старого стала дибки, нажахана пахощами смерті, заходилася хвицяти копитами. Джон Сніговій стиснув у долоні руків’я Пазура і раптом зрозумів, що кращої нагоди вже не матиме.

Першого він стяв, обертаючись до вовка. Штовхнув другого, проскочив повз нього, сікнув третього. Крізь божевілля та галас він чув, як вигукують його ім’я, але хто то був — магнар чи Ігритта — не упізнав. Тенн, що борюкався з конем, навіть його не помітив. Пазур був легкий, мов пір’ячко; він упав чолов’язі ззаду на литку і прокусив її до кістки. Дичак упав, кобила ринула вперед, але Джон якось зумів ухопитися за гриву вільною рукою і скочити на спину. За гомілку вхопилася чиясь рука, Джон рубонув навмання і побачив обличчя Бодгера, що зникало у кривавих бризках. Кобила знову стала дибки, вдарила копитами; одне копито влучило котромусь із теннів просто у скроню. Почувся хрускіт.

І ось нарешті він — шлях на волю. Джон навіть не намагався направити коня — лише тримався з усієї сили, дозволивши кобилі самій прокладати стежку крізь болото, дощ та грім. Мокра трава хльоснула в лице, повз вухо свиснув спис. «Якщо кобила запнеться і зламає ногу, мене доженуть і вб’ють» — думав він, проте старі боги його не покинули — кобила не запнулася. Чорною банею неба зазміїлася нова блискавка, рівниною покотився грім. Галас та вереск позаду стишився, потім зник зовсім.

За кілька годин по тому дощ припинився. Джон побачив навколо море високої чорної трави. Глибоко у правому стегні смикався тупий біль. Зиркнувши униз, він здивувався, коли побачив стрілу, що стирчала ззаду в стегні. «Коли це сталося?» Джон ухопився за стрижень і смикнув, та площик глибоко засів у м’ясі — біль аж засліпив і трохи не позбавив тями. Джон спробував згадати, що за божевілля сталося у корчмі, але зумів викликати у пам’яті лише звіра — кощавого, сірого, страхолюдного. Завеликого для звичайного вовка. «То напевне був лютововк. Ніяк інакше.» Джон ніколи не бачив, щоб тварина рухалася так швидко та спритно. «Наче сірий вітер… невже Робб повернувся на північ?»

Джон струснув головою. Відповідей він не мав, думати було важко… про вовка, про старого, про Ігритту, бодай про щось. Не надто зграбно він зліз зі спини кобили; нога негайно підломилася, і Джон ледве устиг проковтнути крик болю. «Зараз буде мука.» Він мусив вийняти стрілу — не чекати ж на диво. Джон стиснув руку навколо пір’я, глибоко вдихнув, штовхнув стрілу вперед, застогнав і залаявся. Боліло так, що довелося зупинитися. «Спливаю кров’ю, наче свиня від руки колія» — подумав він. — «Та що поробиш, коли стріла у нозі.» Він скривився, спробував знову… і скоро спинився, хапаючи дрижаки. «Треба пробувати ще.» Цього разу він таки закричав, та коли скінчив, площик стріли виткнувся спереду стегна. Джон відсунув скривавлені штани, щоб не заважали хапатися, стиснув щелепи, набурмосився і повільно витягнув стрижень стріли крізь м’ясо, не розуміючи, як зумів не зомліти.

Попередня
-= 259 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!