Слава ЗСУ!

Дані зиркнула на Місандею.

— Що це вони кричать?

— Гіскарською — прадавньою чистою мовою — це означає «мати», «ненька».

Дані відчула, як млоїться у грудях. «Я ніколи не виношу живу дитину» — нагадала собі вона. Рука, яку вона здійняла у відповідь, тремтіла. Напевне, вона посміхнулася, бо побачила, як чолов’яга вишкірився радісно і знову заволав, а за ним підхопили інші.

— Мхиса! — ревіли люди. — Мхиса! МХИСА!

Усі посміхалися до неї, простягали руки, ставали на коліна. Хтось кликав «Маела!», інші — «Аелала!», «Кафея!» або «Тата!». Але всіма мовами навколо лунало одне і те саме. «Мати. Вони кличуть мене матір’ю.»

Наспів натовпу ріс, гучнішав і ширився — аж налякалася її кобила, затрусила головою, замахала сріблясто-сірим хвостом. Нарешті почало здаватися, що від вигуків юрби тремтять жовті стіни Юнкаю. Щохвилини з брами міста витікало дедалі більше невільників, і усі вони підхоплювали клич, бігли до неї, штовхалися, запиналися, прагнули доторкнутися її руки, попестити гриву кобилі, поцілувати Даніни ноги. Бідолахи-кревноїзники не могли їх стримати; навіть Могутній Бельвас буркотів і гарчав у розпачі.

Пан Джораг закликав її кудись тікати, але Дані пригадала свій сон у Домі Невмирущих.

— Вони мені не зашкодять, — відповіла вона лицареві. — Адже це мої діти, Джорагу.

Вона засміялася, вдарила кобилу п’ятами і поїхала до колишніх невільників, теленькаючи дзвіночками у волоссі солодку музику перемоги. Ристю, потім чвалом, щосили, розвіваючи косою за спиною. Відпущені на волю раби розступалися попереду.

— Мати! — волали вони з сотень, тисяч, десятків тисяч горлянок.

— Мати! — виспівували вони, прагнучи хоч пальцями торкнутися її ніг, що пролітали мимо. — Мати, мати, мати!

Ар’я VIII

Коли Ар’я побачила, ще з чималої відстані, схили великого пагорба, фарбовані золотом у полуденному сонці, то впізнала їх миттєво. Виходило так, що загін повернувся аж до самого Вишесерця, подолавши довгу зворотню путь.

На захід сонця вони були вже на верхотурі — ставили табір, де ніхто не міг їм зашкодити. Ар’я обійшла круг пеньків оберіг-дерев разом зі зброєносцем князя Беріка Недом, постояла на вершині, милуючись останніми променями світла на заході. Відти було видно, як на півночі шаленіє гроза, та Вишесерце здіймалося вище від дощу — на жаль, не вище вітру, який дмухав так сильно, наче хтось ззаду смикав її за кирею. Але якщо обернутися, то ззаду нікого не було.

«Привиди» — згадала вона. — «Адже на Вишесерці живуть примари старих часів.»

Нагорі пагорба розклали велике вогнище. Торос Мирійський сів коло нього зі схрещеними ногами і витріщився у вогонь так, наче нічого іншого не було в цілому світі.

— Що він робить? — запитала Ар’я Неда.

— Іноді він бачить різне в полум’ї, — розповів юний джура. — Минуле. Майбутнє. Те, що сталося далеко звідси.

Ар’я примружилася на вогонь — спробувала побачити те саме, що червоний жрець. Але скоро очі почали спливати слізьми, і вона відвернулася. Гендрі теж спостерігав за червоним жерцем якусь хвилину, а тоді зненацька спитав:

— Чи справді ви бачите майбутнє?

Торос відвернувся від вогню, зітхнув.

— Не тут. І не зараз. Але бувають дні, таки-так, коли Господь Світла дарує мені видіння.

На обличчі Гендрі малювався сумнів.

— Мій хазяїн казав, що ви — п’яниця та шахрай. А святий отець із вас такий, як із собачого хвоста сито.

— Недобре казав твій хазяїн. — Торос гигикнув. — Правдиво, але недобре. Хто він був такий, га? Звідки я маю тебе знати, хлопче?

— Я був у підмайстрах при зброярі Тобго Мотті, на Сталевій вулиці. Ви колись у нього мечі купували.

— Таки-так, купував. А він гилив за них дві ціни, ще й дорікав, що я їх підпалюю. — Цього разу Торос засміявся уголос. — І все ж твій хазяїн казав правду. Не вийшло з мене святого отця — хоч ріж, хоч бий. Народився я молодшим із вісьмох дітей, і батько здихався мене, віддавши до Червоного Храму. Та не такої долі я бажав собі сам. Так, я читав молитви, проказував чарослови… але очолював усі набіги на льохи та комори, і в ліжку моєму нерідко ловили дівчат. Ой, лукаві ж ті дівчата… хтозна, як вони туди пролазили.

— Затим у мені прокинувся неабиякий хист до різних мов. А ще коли я вдивлявся у вогонь… то іноді дещо бачив. Та все одно з мене було більше клопоту, ніж зиску, і настав день, коли мене відіслали до Король-Берега, щоб я приніс світло Господнє загиблому в семи пеклах облудної віри Вестеросові. Король Аерис кохався у вогні; жерцям здавалося, що навернути його буде неважко. Та на жаль, королівські вогнечарники вміли майстерніші штуки з вогнем, ніж я.