Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Але ж у битві ти вже був!

— Був, — проказав він якось похнюплено. — При Мартоплясовому Броді. Коли князь Берік упав у воду, я його витяг на берег, щоб не потонув, і стояв над ним з мечем. Але битися не довелося — з нього стирчав уламок списа, і ніхто на нас не зважав. А коли ми знову зібралися докупи, Зелений Герген допоміг мені закинути його вельможність на коня.

Ар’я пригадала вбитого нею стайниченка у Король-Березі. Після нього був стражник, якому вона врізала горло в Гаренголі, вояки пана Аморі у паланці біля озера. Кізвик та Вис, мабуть, не рахувалися, як і ті, що померли від кунячої юшки… Раптом їй стало дуже сумно.

— Мого батька теж звали Недом, — мовила вона.

— Знаю. Я бачив їхню ясновельможність на Турнірі Правиці. Хотів до них заговорити, але не знав, що сказати. — Нед тремтів під киреєю — промоклим шматом світлого лілового сукна. — А ти була на тому турнірі? Я там бачив твою сестру. Їй подарував троянду пан Лорас Тирел.

— Вона розповідала. — Все те сталося наче сто років тому. — Її подружка Джейна Пул тоді закохалася у твого пана, князя Беріка.

— Але його руку вже обіцяно моїй тітці. — Недові стало якось незручно. — Чи було обіцяно, поки не… коли він ще…

«Був живий?» — подумала вона, а голос Неда стишився ніяково і став геть нечутний. Копита коней вгрузали у мокру землю і чвакали, звільняючись.

— Скажіть, ласкава панно… — вагаючись, звернувся до неї нарешті Нед. — Ви ж маєте негідно уродженого брата, чи не так? Джона Сніговія?

— Він служить у Нічній Варті на Стіні. — «Може, й мені варто поїхати до Стіни замість Водоплину. Джонові напевне буде байдуже, кого я убила і чи гарно причісую волосся.» — Джон дуже схожий на мене, хоч і байстрюк. Він мені куйовдив волосся і звав «сестричечкою».

Ар’я сумувала за Джоном більше за всіх. Вимовивши його ім’я, вона аж зажурилася.

— Звідки ти знаєш про Джона?

— Він мій молочний брат.

— Брат?! — Ар’я нічого не зрозуміла. — Але ж ти з Дорну. Як ти можеш бути Джонові родичем?

— Та ні, я йому лише молочний брат. Це не родич. Пані матінка не мали молока, коли я був малий, і мене живила своєю груддю Віла.

Ар’я знову нічого не зрозуміла.

— Хто така Віла?

— Мати Джона Сніговія. Хіба він не казав? Вона служила нам багато років, відколи я ще не народився.

— Джон не пам’ятав своєї матері. Навіть імені не знав. — Ар’я кинула на Неда сторожкий погляд. — То ти її знав, справді?

«Чи не хоче він, часом, із мене насміятися?»

— Лише спробуй збрехати — я тобі мармизу розіб’ю!

— Віла була моєю годувальницею, — повторив він урочисто. — Присягаюся честю свого дому.

— То ти з чесного дому? — Питання було дурне. Ясна річ, зброєносець вельможного пана мусив походити зі шляхетної родини. — Хто ж ти такий?

— Перепрошую? — Нед замішався, тоді зрозумів. — Мене звати Едрік Дейн, і я… я князь на Зорепаді.

Позаду гучно застогнав Гендрі.

— Князь на князі їде і князем поганяє, — забурчав він з огидою в голосі.

Ар’я смикнула зів’яле дике яблучко з гілки над головою, жбурнула і влучила йому просто в тупу бичачу макітру.

— Ой! — скрикнув він. — Боляче!

І помацав чоло над оком.

— Що ти за панна така? Кидаєш яблуками у порядних людей.

— Погана панна, ось яка! — відказала Ар’я, зненацька вгамувавшись і відчувши муки совісті. — Вибач… те… що не знала, хто ви такі… ласкавий пане.

— О, не варто, добра панно. Це лише моя вина, — дуже чемно відказав Нед.

«То в Джона була матір, і звали її Віла. Віла!» Вона хотіла гарненько запам’ятати, щоб розповісти Джонові, коли його побачить. Їй стало цікаво, чи він кликатиме її тепер «сестричечкою», як маленьку. «Тепер я вже не така й мала. Доведеться йому вигадати щось інше.» Може, діставшись Водоплину, вона зможе написати Джонові листа і переповісти, що їй розказав Нед Дейн.

— Був такий Артур Дейн, — згадала вона. — Його ще називали Вранішнім Мечем.

— Пан батько були панові Артуру старшим братом. А панна Ашара була моя тітка. Та я її навіть не знав. Вона кинулася в море з верхівки Меча-Білокаменя, коли я ще не народився.

— Навіщо?! — здригнулася Ар’я.

Нед зиркнув на неї обачливо — може, боявся, що вона і в нього щось кине.

— Ваш пан батько хіба ніколи про неї не казав? — запитав він. — Про Ашару Дейн, панну з Зорепаду?

— Та ні. Хіба вони знали одне одного?

— Знали. Ще коли його милість Роберт не був королем. Панна зустріла вашого батька і братів у Гаренголі, у рік облудної весни.

— А, ще тоді… — Ар’я не знала, що на це сказати. — То чого ж вона кинулася у море?

Попередня
-= 272 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!