Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Його слова стугоніли у вухах, наче гупання тулумбасу. Ар’я вже не могла їх терпіти. Вона хотіла до Водоплину, а не до Жолудів; хотіла до матері та брата Робба, а не до пані Рідколіс та якогось дядька, що й не знала його ніколи. Ар’я крутнулася, ринула до дверей, а коли Гарвін спробував ухопити її за руку, то вивернулася стрімко, мов змія.

Знадвору стайні лупив дощ, на заході блимала віддалена блискавка. Ар’я щосили побігла геть, незнамо куди, бажаючи зостатися на самоті, подалі від голосів, порожніх слів та порушених обіцянок. «Я ж лише хотіла потрапити до Водоплину, більше нічого!» Та сама винна — дарма потягла за собою Гендрі та Мантулика, тікаючи з Гаренголу. Їй би краще повелося наодинці. Якби вона була сама, то ніколи б не потрапила до рук розбійників, зате вже побачила б мати і Робба. «Вони мені не зграя. Справжня зграя мене б не зрадила.»

Ар’я пробігла через калюжу каламутної води. Хтось позаду гукав її ім’я — може, Гарвін, а може, Гендрі — але вигуки потопали у громі, що котився пагорбами за пів-удару серця після блискавки. «Князь-блискавка, ото ще» — подумала вона сердито. — «Померти не здужає, як чесні люди. Лише брехати й навчився!»

Десь далеко ліворуч заіржав кінь. Ар’я відбігла від стайні сажнів хіба на двадцять, але змокла вже до кісток. Вона пірнула за ріг однієї з розвалених хат, сподіваючись знайти якусь криївку від дощу хоч за вкритою мохом стіною, але трохи не полетіла шкереберть на одного з вартових. Долоня у кольчузі вхопила її за руку і стиснула, наче обценьками.

— Мені боляче! — заверещала вона, пробуючи викрутитися. — Ану пустіть, я вже йшла назад до стайні, я…

— До стайні?! — Коли Сандор Клеган сміявся, то наче хтось шкрябав залізом по каменю. — Гори вогнем твоя стайня, мала вовчице. Тепер ти моя.

Однією рукою він недбало зісмикнув її на землю і, не зважаючи на відчайдушне хвицяння ногами, потягнув до коня, що чекав неподалік. Холодна злива батожила їх обох, змивала додолу Ар’їн вереск, а в голові їй крутилося лише питання, почуте кілька днів тому: «Тобі не казали, що хорти роблять вовкам?»

Хайме VI

Лихоманка уперто трималася, проте пеньок зцілювався чисто, і Кайбурн сказав, що решті руки вже ніщо не загрожує. Хайме аж пекло вже нарешті зникнути з Гаренголу, залишити Кровоблазнів та Брієнну Тарфійську далеко позаду себе. Бо у Червоному Дитинці на нього чекала справжня жінка.

— З вами я надсилаю Кайбурна, він буде доглядати вас дорогою до Король-Берега, — сказав Руз Болтон на ранок їхнього відбуття. — Він плекає палкі сподівання, що ваш батько змусить Цитадель повернути йому ланцюга на знак подяки за сина.

— Ми всі плекаємо свої сподівання. Якщо він мені відростить нову руку, батечко зробить його великим маестром.

Супровід Хайме очолював Сталевий Шкарбан Вальтон — прямодухий, різкий, суворий до брутальності сотник із тих гартованих вояків, поруч із якими Хайме служив усе життя. Такі, як Вальтон, убивали без роздуму за наказом свого володаря, ґвалтували на гарячу голову після битви, грабували все, що стрічали дорогою, а після війни поверталися додому, кидали списи, брали до рук мотики, одружувалися з дочками сусідів і плодили собі зграю скигливих дітлахів. Люди подібного штибу корилися будь-якому наказові без питань, але в їхню плоть все ж не в’їлася та глибока людожерська жорстокість, якою уславилися «Хвацькі Компанійці».

Обидва загони вийшли з Гаренголу одним ранком, під сірим холодним небом, яке скоро обіцяло дощ. Пан Аеніс Фрей пішов ще три дні тому на північний схід королівським гостинцем. Болтон збирався вирушати за ним услід.

— Тризуб повниться дощами, — розповідав він Хайме. — Навіть на рубіновому броді перетнути його буде важко. Ви перекажете мої теплі вітання вашому батькові?

— Авжеж. А ви переказуйте мої Роббові Старку.

— Оце вже неодмінно.

Декілька «Хвацьких Компанійців» зібралися у дворі подивитися на загони, що рушали в путь. Хайме ристю потрусив до них.

— Золло! Яка чемність — ти прийшов мене проводити! Паць, Тімеон! Ви за мною сумуватимете, чи не так? А ти, Пелеше, і не пожартуєш на прощання, не розрадиш мою журбу перед дорогою? Ой, Роржику! І ти нагодився мене на щастя поцілувати?

— Іди грай себе в сраку, безрукий, — буркнув Рорж.

— Та піду, піду. Але будь певний, повернуся, і тоді побачимо, хто кого гратиме. Ланістери завжди платять борги.

Хайме розвернув коня і приєднався до Сталевого Шкарбана Вальтона з його двома сотнями кінної варти. Князь Болтон убрав його як лицаря, навмисне не зважаючи, що відсутність правиці перетворює лицарське вбрання на посміховисько. Хайме їхав при мечі та кинджалі на поясі, зі щитом та шоломом при сідлі, в кольчузі під темно-брунатним вапенроком. Ясна річ, він не був такий дурень, щоб показувати світові лева Ланістерів чи простий білий щит, який за правом належав присяжному братчикові Королегвардії. Замість них Хайме відшукав у зброярні старого щита, побитого і поколотого, на якому збереглося ще досить потрісканої фарби від зображення чорного кажана дому Лотстон на срібно-золотому полі. Лотстони тримали Гаренгол ще перед Вентами і свого часу вважалися могутньою родиною, та вже сто років як вимерли — ніхто не поскаржився б, що Хайме не за правом носить їхній знак. Він не стріне ані їхніх родичів, ані ворогів, ані присяжних слуг… коротше кажучи, нікого небезпечного для себе.

Попередня
-= 275 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!