Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Хайме вирячив очі.

— Брієнна?!

— Саме вона. Міцна дівчина. І досі цнотлива, до речі. Принаймні, була минулого вечора.

Кайбурн видав короткий смішок.

— Він надсилав її до вас на огляд?!

— Авжеж. Пан Варго — людина дуже… прискіплива, скажімо так.

— Це пов’язано з викупом? — далі питав Хайме. — Невже її батько завимагав доказів, що вона й досі дівчина?

— А ви не чули? — Кайбурн стенув плечима. — Від князя Селвина прилетів крук у відповідь на мого. Вечерниця дає три сотні золотих драконів за безпечне повернення дочки. Я розказав панові Варго, що ніяких сафірів на Тарфі немає, та він і чути не хоче. Він переконаний, що Вечерниця хоче його надурити.

— Три сотні драконів — чесний викуп за лицаря. Хай цап бере, що йому дають.

— Тепер цап — господар на Гаренголі, а пан господар на Гаренголі не торгується за дріб’язок.

Новина розбурхала почуття Хайме. Хоча, напевне, він мав би це передбачити. «Моя брехня вберегла тебе, ягідко, на кілька зайвих днів. Май дяку хоча б за це.»

— Якщо її цнота не м’якша за решту тіла, то цап зламає собі прутня, — пожартував він і подумав, що Брієнні стане сили витримати кілька зґвалтувань. Щоправда, якщо вона пручатиметься надто завзято, Варго Хап може почати рубати їй руки та ноги. «А як почне — що мені з того? Якби вона без зайвих дурниць віддала мені меча братика Клеоса, я б зараз міг мати правицю.» Першим ударом він їй тоді сам трохи не відтяв ногу. Зате потім отримав такого прочухана, якого зовсім не сподівався. «Хап, може, й не знає, яка вона в біса дужа. Хай бережеться, бо дівчисько ще зламає йому кістляву шию, як тростинку. Ото буде сміху.»

Товариство Кайбурна почало його втомлювати, і Хайме затрусив ристю до голови валки. Опецькуватий північанин на прізвисько Ніготь їхав попереду Сталевого Шкарбана з прапором миру — веселкових кольорів, з сімома довгими хвостами, на увінчаному семикутною зіркою держалні.

— Хіба вам, північанам, не личило б мати інший прапор миру? — запитав Хайме Вальтона. — Хто для вас та Седмиця?

— Хто ж, як не боги південників, — відповів сотник, — та нам саме і потрібен мир з південниками. Інакше як довезти вас до батька?

«До батька.» Хайме стало цікаво, чи отримав князь Тайвин вимогу цапа про викуп — хоч із його гнилою правицею, хоч без неї. «Чого вартий мечник без руки, яка тримає меча? Половини золота у Кастерлі-на-Скелі? Трьох сотень драконів? Або геть нічого?» Батько ніколи надто не переймався родинними почуттями понад свій обов’язок. Власний батько Тайвина Ланістера, князь Титос, колись ув’язнив непокірного значкового — князя Тарбека. Бісова баба, вогонь у спідниці — пані Тарбек — у відповідь забрала в полон аж трьох Ланістерів, серед них юного Стафорда, чия сестра була заручена з їхнім братом у перших, Тайвином. «Вишліть мені пана господаря мого і коханого чоловіка неушкодженим тілесно, бо інакше ці троє понесуть кару за кожну краплину його крові» — писала вона до Кастерлі-на-Скелі. Молодий Тайвин прохав батька, щоб той шляхетно повернув князя Тарбека трьома шматками, але князь Титос був лев добросердий, і пані Тарбек виграла своєму дубоголовому чоловікові ще кілька років життя, а Стафорд одружився, розплодився і зажився аж до поразки при Волоброді. Тайвин Ланістер тим часом сидів собі тихо і чекав — вічний, як Кастерлі-на-Скелі. «Тепер, пане батьку, на додачу до сина-карлика у вас буде син-каліка. Подивимося, як вам це сподобається.»

Дорога вела крізь випалене дощенту село — воно стояло таким, напевне, вже з рік. Хати у ньому зчорніли й не мали стріх, у городах і полях повиростали бур’яни до пояса. Сталевий Шкарбан наказав зупинитися і напоїти коней. «Це село я теж знаю» — подумав Хайме, поки чекав біля криниці. Там, де лишилося кілька каменів підмурку та пічний димар, колись стояла невеличка корчма, де йому заманулося випити кухоль пива з дороги. Темноока служниця принесла сиру та яблук, а корчмар відмовився брати гроші.

— То є велика честь, пане: приймати лицаря Королегвардії під своїм дахом! — казав чолов’яга. — Розповідатиму онукам, кого частував пивом їхній дід!

Хайме подивився на димар, що стирчав з бур’яну, і зацікавився, чи встиг корчмар завести собі онуків. «А чи розказує він їм тепер, як Крулеріз колись пив у нього пиво і закусував сиром та яблуками? Чи може, соромиться, що годував такого, як я?» Та мабуть, про те дізнатися вже не судилося — хто спалив корчму, той, певніше за все, убив і онуків.

Відрубані пальці самі собою стиснулися у кулак. Сталевий Шкарбан спитав, чи не запалити вогонь і не зварити обід, але Хайме хитнув головою заперечливо.

Попередня
-= 277 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!