Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

З ласки богів їхній шлях проліг крізь ту саму Шепітну Пущу, де Робб здобув свою першу велику перемогу. Військо рухалося течією звивистого струмка на дні вузької улоговини саме так, як військо Хайме Ланістера тієї згубної для нього ночі. «Тоді було тепліше» — пригадала Кетлін, — «ще зеленіли дерева, і струмок не вийшов з берегів». Зараз опале листя геть задушило потічок, скупчилося мокрими оберемками між каменів та коренів; дерева, що колись приховали вояків Робба від чужих очей, змінили зелені шати на блякле золото, поплямоване брунатним і червоним, наче іржею та засохлою кров’ю. Лише ялівець і смереки стояли зелені, встромляючись у черево хмар, наче високі темні списи.

«Відтоді зів’яли і померли не лише дерева» — подумала вона. Тієї ночі у Шепітній Пущі Нед був ще живий десь у темних надрах Аегонового пагорба. Бран та Рікон сиділи собі в безпеці за мурами Зимосічі. «А Теон Грейджой тоді бився на Роббовому боці й вихвалявся, що трохи не схрестив мечі з Крулерізом. Аби ж то. Якби замість синів князя Карстарка загинув він, яких жахіть могли б ми уникнути!»

Минаючи поле битви, Кетлін помічала сліди різанини, що тут сталася: перевернутого шолома, налитого дощем, зламаного списа, кінські кістки. Над деякими з загиблих насипали кам’яні могили, та падложери все ж дісталися тіл. Серед розсипів каміння вона вгледіла яскравий клапоть тканини, шматки блискучого металу. Одного разу на неї глянуло обличчя — з-під гнилої брунатної плоті вже почали визирати обриси черепа.

Думки її мимоволі звернули на те, де зараз може спочивати Нед. Сестри-мовчальниці повезли чоловікові кістки на північ під охороною Галіса Молена та нечисленного загону почесної варти. Чи досяг Нед свого дому, чи впокоївся коло брата Брандона у темній крипті під Зимосіччю? Або у Калин-Копі захряснулися двері, перш ніж Гал і сестри змогли ними пройти?

Три з половиною тисячі вершників рухалися мокрим яром у самому серці Шепітної Пущі. Але оточена ними Кетлін Старк нечасто почувалася самотнішою. З кожною верстою вона віддалялася від Водоплину і не знала, чи побачить його знову. Невже так само, як інші часточки свого життя, їй судилося назавжди втратити і дім пращурів?

За п’ять днів розвідники повернулися зі звісткою, що бурхлива вода змила дерев’яного моста у Ярмарковому. Галбарт Гловер та двоє його найхоробріших хлопців спробували перепливти на конях Синьозуб, що нуртував коло Овноброду. Двоє коней затягло під воду і потопило, а заразом і одного вершника; сам Гловер дивом учепився за скелю, щоб дочекатися порятунку.

— Річка не розливалася вище від самої весни, — зауважив Едмур. — А якщо з неба отак литиме й далі, то розіллється ще гірше.

— Угору за течією є ще міст, коло Старокаменів, — пригадала Кетлін, яка часто перетинала цей край разом із батьком. — Він малий і старий, але якщо досі стоїть…

— Його вже нема, пані, — відповів Галбарт Гловер. — Змило навіть раніше за міст у Ярмарковому.

Робб подивився на Кетлін запитально.

— Чи є десь іще якийсь міст?

— Нема. І безпечних бродів не лишилося. — Вона спробувала пригадати. — Якщо не зможемо перетнути Синьозуб, то муситимемо обходити його витоки аж через Семиструм’я і Відьмину Багву.

— Там суцільні болота і поганючі дороги, або й зовсім ніяких, — попередив Едмур. — Все ж… рухатимемося, ясна річ, повільніше, та зрештою дістанемося, куди треба.

— Князь Вальдер почекає, я цього певний, — мовив Робб. — Лотар надіслав із Водоплину крука. Господар Близнюків знає, що ми йдемо.

— Знає, але ж не забувай, який він норовливий та підозріливий, — зауважила Кетлін. — Ще сприйме нашу затримку як навмисну образу.

— Гаразд, благатиму його вибачити нас і за неквапливість. Добрячий з мене буде король — вибачатимуся за кожен шморг носом. — Робб скривив вуста. — Аби ж хоч Болтон устиг перейти Тризуб до дощів. Королівський гостинець біжить просто на північ — йому легше дістатися мети. Навіть із пішим військом він має бути у Близнюках раніше за нас.

— А коли ти з’єднаєш своє військо з болтонівським і відгуляєш весілля мого брата… що тоді? — запитала Кетлін.

— Тоді — на північ. — Робб почухав Сірого Вітра за вухом.

— Загатою? Проти Калин-Копу?

Він подарував їй загадкову посмішку.

— Є і такий шлях, — мовив Робб.

З його голосу вона зрозуміла, що зараз більше не почує. «Мудрий король сам обирає собі раду» — нагадала собі Кетлін.

Військо досягло Старокаменів за вісім днів безупинного дощу. Табір поставили на пагорбі, що дивився на Синьозуб, у зруйнованій твердині стародавніх річкових королів. Підмурок замку ще вгадувався серед бур’янів, і можна було бачити, де у минулі віки стояли мури, вежі та палати. Але місцевий люд давно розтяг більшість каменів на власні комори, септи і паланки. Все ж посередині колишнього замкового дворища досі збереглася велика різьблена могила, наполовину схована у брунатній траві до пояса і оточена ясеновим гайком.

Попередня
-= 285 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!