Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Гайда, — мовив птах на його плечі. — Гайда, гайда, гайда.

Сем побіг, викидаючи з рота цілі хмари морозного подиху. Навколо нього упирі вимахували руками, намагаючись відігнати чорні крила та гострі дзьоби, і падали у моторошній тиші, не видаючи ані стогону, ані крику. На Сема круки чомусь не зважали. Він ухопив Йолю за руку і потяг за собою геть від оберіг-дерева.

— Час тікати!

— Куди? — Йоля поспішала за ним, тримаючи дитину. — Вони ж убили коня, як ми тепер…

— Брате! — Ніч прорізав крик, гучніший за вереск тисячі круків.

Попід деревами, від голови до п’ят загорнутий у чорне та тьмяно-сіре, верхи на велетенському олені сидів чоловік.

— Сюди! — гукнув вершник. Обличчя його ховалося у каптурі.

«На ньому все чорне!» Сем підштовхнув Йолю до незнайомця. Олень під ним був величний, наче з казок про сиву давнину: чи не у півтора сажні заввишки, з розлогим кущем рогів, майже таким самим завширшки. Тварина стала на коліна, дозволяючи залізти на себе.

— Сюди, — мовив вершник, простягнув руку в рукавиці та витяг Йолю за себе.

Далі настала черга Сема.

— Красно дякую! — пирхнув він парою.

Лише ухопивши подану руку, Сем зрозумів, що рукавиць вершник не носив. Рука незнайомого рятівника була чорна і холодна, а пальці — твердіші за камінь.

Ар’я IX

Коли вони досягли верхівки хребта і побачили річку, Сандор Клеган натягнув повід і вилаявся.

З чорного чавунного неба струменів дощ, ріжучи буро-зелений потік десятьма тисячами мечів. «Тут, мабуть, версти з півтори завширшки» — подумала Ар’я. З буремних вод витикалися угору гілки півсотні дерев, наче руки потоплеників, що чіпляються за небо в останній надії. Берег облямовував товстий шар вогкого листя; далі у воді швидко спливало течією щось бліде і набухле, схоже на мертвого коня чи оленя. Від потоку чувся низький гуркіт на межі слуху — наче від собаки, коли той ось-ось загарчить.

Ар’я закрутилася у сідлі й відчула, як їй у спину врізаються ланки Хортової кольчуги. Його руки охоплювали її, не дозволяли вирватися. На обпечену лівицю Хорт задля захисту вдягнув сталевий закавраш, але Ар’я бачила, як він міняв перев’язку — плоть на руці досі була мокра та червона. Опіки, напевне, страшенно боліли, та Сандор Клеган ані натяком не виказував своїх страждань.

— Це Чорновода?

Вони подолали стільки верст під дощем, у темряві, крізь глухі ліси та неназвані села, що Ар’я вже геть не тямила, де опинилася.

— Це річка, яку потрібно перетнути. Більше тобі знати не треба.

Час від часу Клеган їй відповідав, але попередив, щоб не сміла сперечатися. Загалом, того першого дня вона наслухалася його попереджень аж донесхочу.

— Вдариш мене знову — зав’яжу руки за спиною. Спробуєш утекти — сплутаю ноги. Почнеш галасувати, скиглити, ще раз укусиш — заб’ю цурку до рота. Обирай сама: або їдемо удвох на коні верхи, або я тебе кидаю через круп, як свиню на забій.

Ар’я обрала їхати верхи. Але першого ж разу, коли вони отаборилися на ніч, дочекалася, щоб Клеган заснув, і відшукала велику гостру каменюку — розтрощити його потворну мармизу. «Тиха, мов тінь» — казала вона собі, поволі підкрадаючись. Та виявилося, що не досить тиха: Хорт не спав чи, може, раптово прокинувся, хто його зна… головне, що він розплющив очі, скривив рота і відібрав каменя так легко, наче в немовляти, а вона лише хвицьнула його ногою з люті та безсилля.

— Одну спробу тобі подарую, — мовив Клеган, викидаючи каменюку до кущів, — але якщо стане дурості на другу, то зроблю дуже боляче.

— То вбийте мене, як Мику, та й по тому! — заверещала на нього Ар’я, анітрохи не знітившись — лють палала у ній сильніше за страх.

Хорт відповів їй тим, що вхопив спереду за сорочку і підтягнув на вершок від свого спеченого обличчя.

— Ану згадай мені його ім’я ще раз! Так відлупцюю — пошкодуєш, що не вбив!

Опісля він щовечора, перш ніж лягти спати, загортав її у кінську попону і перев’язував мотузкою згори та знизу. Ар’я мусила лежати сповита, наче мала дитина у пелюшках.

«Це має бути Чорновода» — вирішила Ар’я, спостерігаючи, як дощ нещадно батожить річкову воду. Адже Хорт — Джофрін пес, він везе її назад до Червоного Дитинця, де віддасть Джофрі та королеві. Якби ж хоч сонце з’явилося — вона б тоді побачила, куди вони прямують, бо що більше видивлялася мох на деревах, то більше бентежилася. «У Король-Березі Чорновода була вужча, але ж тоді ще дощі не почалися.»

— Бродів не лишилося, — мовив Сандор Клеган, — а перепливати не дуже кортить.

«Отже, ніде нема перевозу!» — подумала вона. — «Отепер князь Берік напевне нас упіймає.»

Попередня
-= 295 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!