Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Клеган нещадно гнав свого великого чорного огиря, тричі плутав сліди, щоб спантеличити погоню, якось навіть проїхав цілу версту серединою набухлого струмка… і все ж Ар’я сподівалася побачити знайомих розбійників щоразу, як озиралася. Вона спробувала навіть допомогти їм: шкрябала своє ім’я на стовбурах дерев, коли ходила у кущі відливати зайву воду. Але четвертого разу Хорт її упіймав, і все скінчилося. «Байдуже» — думала собі Ар’я, — «однак Торос знайде мене у полум’ї». Але ж досі не знайшов — а коли вони ще й перетнуть річку…

— Тут недалечко має бути Княж-Перевіз, — мовив Хорт. — Де пан Коріняк тримав у стайні двоголового водяного коня, що належав Старому Королю Андахарові. Може, там зможемо подолати річку.

Ар’я ніколи не чула про Старого Короля Андахара. І коня з двома головами, що вміє бігати водою, теж ніколи не бачила. Та вирішила не питати зайвого, закусила язика і сиділа мовчки та прямо, поки Хорт розвертав коня і трусив ристю вздовж гребеня та річки унизу. Принаймні хоч дощ тепер стукотів у спину — бо їй вже обридло, коли вода сліпить очі та стікає щоками, наче від плачу. «Вовки не плачуть» — нагадала вона собі.

День ще й не думав кінчатися, а небо вже було темне, як у сутінках. Сонце не з’являлося так давно, що Ар’я і рахувати забула. Вона просякла дощем аж до кісток, натерла болячок на тому місці, яким сиділа у сідлі, відчайдушно хлюпала носом, все тіло їй скніло та судомило. Коли її почала трусити лихоманка, Ар’я оголосила Хортові, що зовсім хвора, та він лише загарчав:

— Витри носа і стули рота!

Сам він половину часу спав у сідлі, довіряючи коневі тупати коліями селянських возів або мисливськими стежками, куди ноги несуть. Кінь його був міцний мисливський румак, майже такий великий, як найважчі лицарські огирі, та значно швидший. Хорт кликав його Мороком. Ар’я намагалася вкрасти коня, поки Клеган сцяв за деревом — сподівалася, що втече, і пішки він її не дожене. Та натомість Морок трохи не відкусив їй шматок обличчя. З господарем він був слухняний та лагідний, наче старий мерин, а з іншими виявляв норов, чорніший за своє ім’я. Ар’я ще не стрічала коня, охочішого кусатися та хвицятися.

Уздовж річки вони їхали багато годин поспіль, перетнули дві каламутних притоки, а тоді нарешті дісталися місця, про яке казав Сандор.

— Осьо Княж-Перевіз, — мовив він, а потім, побачивши, додав, — аби ж на нього сім дідьків!

Містечко залишили усі мешканці, бо його залила повінь — річка геть вийшла з берегів. Від усього Княж-Перевозу лишився верхній поверх мазаної корчми, семикутна баня затонулого септу, дві третини кам’яної вежі, кілька підгнилих солом’яних стріх та ліс пічних димарів.

Але Ар’я помітила, що з вежі підіймається дим, а під одним стрільчастим вікном хитається міцно припнутий на ланцюги широкий пласкоденний човен. Він мав тузінь кочетів для весел та пару великих різьблених кінських голів на носі та гузі. «Ось і він, двоголовий кінь» — зрозуміла Ар’я. Посередині човна стояла дерев’яна хатинка з дерновим дахом. Коли Хорт склав долоні кухликом коло рота і гучно покликав, чи є тут жива душа, з хатини вибралося двоє чоловіків, а третій з’явився у вікні вежі, тримаючи зарядженого самостріла.

— Чого треба? — загорлав той через буремні брунатні води.

— Переїхати на той берег! — загорлав Хорт у відповідь.

Двоє у човні стиха порадилися. Один був немолодий, сивочолий, з грубезними руками та зігнутою спиною. Він ступив до поручнів і крикнув:

— Коштуватиме грошей!

— Плачу, скільки треба!

«Цікаво, чим?» — подумки запитала Ар’я. Розбійники забрали в Клегана все золото, але, можливо, князь Берік лишив йому якесь срібло та мідяки. Хіба може перевіз поромом коштувати дорожче за кілька мідяків?

Поромники знову порадилися. Нарешті зігнутий обернувся і щось загукав. З’явилося ще шестеро, поспіхом вдягаючи каптури від дощу. Інші виникли з вікна вежі та стрибнули на чардак човна. Половина з усіх перевізників, судячи з облич, доводилася сивому старому родичами. Одні з ватаги відчепили ланцюги, узяли до рук довгі жердини, інші вклали до кочетів важкі широкі весла. Пором розвернувся і поволі поповз до мілкої води; обабіч нього змахували весла. Сандор Клеган рушив назустріч йому вниз пагорбом.

Коли гуза порому врізалася у схил пагорба, перевізники відчинили широкі двері під різьбленою головою коня і перекинули на берег важку дубову дошку. Морок завагався коло краю води, але Хорт вдарив його п’ятами і змусив подолати місток. Зігнутий старий чекав на них на чардаку.

— Ну що, годиться мій водяний кінь вашій ясній лицарській вірності? — запитав він, усміхаючись.

Попередня
-= 296 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!