Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Маестер Аемон зупинився, тримаючи у руці чисті ганчірки для рани.

— Ріг Зими — то стародавня казка. Невже Король-за-Стіною справді вірить у його існування?

— Вони всі вірять, — відповів Джон. — Ігритта казала, що вони відкопали сотню могил… могил королів та звитяжців, усією долиною Молочної, але так і…

— Хто така Ігритта? — зацікавився Донал Нойє.

— Жінка з вільного народу. — Що він може розказати їм про Ігритту? «Вона тепла, розумна, весела, уміє і поцілувати як слід, і перетнути горлянку.» — Вона іде зі Стиром, але не… насправді вона зовсім молода, ще дівчина, з дичаків, але…

«Вона вбила мирного старого за те, що той розклав вогонь зігрітися.» Язик наче розпух і погано повертався у роті. Макове молочко почало туманити розум.

— Я порушив з нею обітниці. Я не мав наміру, але… — «Я все зробив даремно. Дарма покохав її, дарма покинув…» — Мені забракло сил. Піврукий наказав мені їхати з ними, пильнувати, щоб я не вагався, щоб я…

Голова здавалася набитою мокрою вовною. Маестер Аемон знову нюхнув Джонову рану, тоді кинув скривавлене ганчір’я у балійку і наказав:

— Донале, якщо ваша ласка, подайте гарячого ножа. І тримайте Джона, щоб не смикався.

«Я не кричатиму» — сказав собі Джон, побачивши розпечене червоне лезо. Але і цю обітницю порушив. Донал Нойє тримав його на столі, а Клідас допомагав спрямовувати маестрову руку. Джон не рухався, лише гатив кулаком по столі знову, і знову, і знову. Біль був такий неймовірний, що сам він почувався усередині його малим і безпорадним — наче дитина, що скиглить у пітьмі. «Ігритта» — думав він, поки ніздрі йому забивав сморід паленого м’яса, а вуха глухли від власного вереску. — «Я мусив, Ігритто.» На половину удару серця мука наче припинилася, але тут гаряче залізо знову торкнулося рани, і Джон зомлів.

Коли вії потроху затріпотіли, і очі розплющилися, Джон був загорнутий у товсту вовну і наче плавав у теплі. Рухатися він не міг, та це не важило. На якусь мить він уявив, що разом із ним Ігритта — порає його ніжними руками. Потім очі заплющилися, і прийшов сон.

Наступне пробудження було не таке лагідне. У покої стояла пітьма, під ковдрами до Джона повернувся біль — пронизливе скиміння у нозі, що від найменшого руху перетворювалося на розпечений ніж. Про це Джон дізнався мимоволі — коли спробував перевірити, чи ще досі має ногу. Довелося йому, хапаючи ротом повітря, проковтнути крик і якнайсильніше стиснути кулака.

— Джоне? — З темряви з’явилася свічка, а по тому і добре знайоме капловухе обличчя. — Не рухайся!

— Пип? — Джон простяг руку догори, хлопець ухопив її та гаряче стиснув. — Я вже думав, ти пішов…

— …зі Старим Буряком? Та ні, він мене вважає за надто малого і зеленого. Грен теж тут.

— Тутечки я! — Грен виступив з темряви з іншого боку ліжка. — Лишень заснув трохи.

Джонові пересохло у горлі.

— Води, — прохрипів він.

Грен сходив по воду, підніс йому кухля до вуст.

— Я бачив Кулак, — мовив Джон після довгого ковтка. — Кров, мертвих коней… Нойє каже, з тузінь братчиків повернулося… хто?

— Дивен повернувся. Велетень, Скорботний Ед, Миленький Донел Схил, Ульмер, Лех Ліворукий, Гарт Сіре Перо. Ще четверо чи п’ятеро. Ще я осьо.

— А Сем?

Грен відвернув очі.

— Він убив одного з Інших, Джоне. Тицьнув у нього отим кинджалом з драконоскла, що ти йому зробив. І ми його почали кликати Семом Смертяним. А він цього не любив, страх.

«Сем Смертяний.» Джон погано уявляв собі вояка, гіршого за Семвела Тарлі.

— Що з ним сталося?

— Ми мусили його лишити, — похнюплено мовив Грен. — Я його трусив, кричав на нього, навіть ляпаса дав. Велетень спробував поставити на ноги, але ж Сем такий важкий. Пам’ятаєш, як у навчанні він скручувався на землі й скиглив, а вставати не хотів? У Крастера він навіть не скиглив. Підсайдачник та Олло ламали стіни — шукали попоїсти, Гарт бився з іншим Гартом, ще дехто ґвалтував Крастерових дружин. Скорботний Ед здогадався, що Підсайдачникова зграя уб’є всіх вірних братів, щоб ми не розказали, що сталося — а їх було вдвічі більше за нас. Ми лишили Сема зі Старим Ведмедем. Він нікуди не хотів рушати з місця, Джоне.

«Він був вашим присяжним братом» — трохи не вирвалося в Джона. — «Як ви могли його лишити серед дикунів та горлорізів?»

— Може, він ще живий, — мовив Пип. — Ось побачиш: іще здивує нас і завтра з’явиться. Ще й не пішки, а верхи на коні!

— Еге ж! Із головою Манса Розбишаки під пахвою. — Грен намагався його підбадьорити, але сам не вірив у свої слова, і Джон це добре чув. — То ж Сем Смертяний!

Джон знову спробував сісти. То виявилася така ж прикра помилка, як і вперше. Він скрикнув і залаявся.

Попередня
-= 303 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!