Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Пан Донел Стіг, — буркнув він. — Я в нього стільки коней відібрав, що й не порахую. Обладунків теж. А у бугурті якось трохи не вбив.

— Чому ж він вас не упізнав? — запитала Ар’я.

— Бо всі лицарі — дурні. Він, бач, себе зганьбить, якщо придивиться до якогось там обісраного хама. — Клеган злегка ляснув коней батогом. — Не піднімай очей, розмовляй шанобливо, величай їх «ласкавими панами», і лицарі тебе не помічатимуть. Їм коней цікавіше роздивлятися, ніж простолюдців. Морока він би, може, і упізнав би, якби колись бачив мене на ньому верхи.

«А в обличчя — то напевне б упізнав.» Про це Ар’я не мала сумніву — ніхто, побачивши бодай раз опіки Сандора Клегана, їх не забував. Та й під шоломом його рубці не дуже сховаєш — якщо шолома зроблено у подобі вишкіреної собачої голови.

Саме затим їм знадобилася гарба та барила солонини.

— Не хочу, аби мене притягли перед очі твого брата у кайданах, — казав їй Хорт. — І прорубатися до нього крізь варту мені теж не дуже кортить. Доведеться трохи побавитися лицедійством.

Випадково стрінутий на королівському гостинці селянин забезпечив їх гарбою, кіньми, одягом та барилами свинини — хоча згоди його ніхто не питав. Усе згадане Хорт відібрав, погрожуючи мечем. Та коли селянин вилаяв його грабіжником, Хорт заперечив:

— Мовчи! Я — хуражир-заготівельник. Дякуй, що не знімаю з тебе останнє спіднє. А чоботи скидай, бо ноги відрубаю. Тобі вибирати.

Селянин був на зріст і статуру не менший за Клегана, та все ж обрав скинути чоботи і лишити собі ноги.

Настав вечір, а вони все тяглися гостинцем до Зеленозубу і замків-близнюків князя Фрея. «Ще трохи, і будемо там» — думала Ар’я. Мала б радіти, але натомість у животі смоктало і судомило. Може, то була лихоманка, що напала на неї від дощу та холоду. А може, й ні. Минулої ночі вона бачила поганий сон — дуже, дуже страшний. Про що він був, Ар’я вже не пам’ятала, та моторошне відчуття збереглося на цілий день, ба навіть посилилося. «Страх ріже глибше, ніж меч.» Вона мусила бути сильною — такою, як казав батько. Між нею та матір’ю тепер не лишилося майже нічого, крім замкової брами, річки та війська… Роббового війська, якого їй нема чого боятися. Хіба не так?

У тому війську, щоправда, був Руз Болтон. «Князь-п’явка» — так його кликали розбійники. Згадка про Болтона її бентежила — адже вона втекла з Гаренголу не лише від Кровоблазнів, а й від нього. Довелося навіть урізати горло одному з його стражників. Чи знає він, що то її рук справа? Чи може, винуватить Гендрі або Мантулика? Чи сказав би він її матері? А що б зробив, якби побачив? «Та може, він мене і не впізнає.» Цими днями вона скидалася радше на мокрого щура, ніж на чашницю вельможного князя. До того ж — щура-хлопчака. Хорт повідтинав їй волосся жменями якихось два дні тому, а стригаль з нього був ще гірший, ніж з Йорена — Ар’їна голова з одного боку лишилася зовсім лиса. «Ручуся, Робб мене теж не впізнає. А може, й матінка.» Востаннє, коли вони бачилися — того дня, коли князь Едард Старк вирушав із Зимосічі — вона була маленькою дівчинкою.

Ще не побачивши замку, вони вже почули музику — віддалене гупання тулумбасів, гудіння рогів та сурм, пронизливе висвистування сопілок та кіз. Гуркіт річки та стукіт дощу по каптурах заважали дослухатися.

— Ми не встигли на весілля, — мовив Хорт, — та здається, бенкет іще триває. Скоро я тебе здихаюся.

«Ні, це я тебе здихаюся» — відповіла Ар’я подумки.

Дорога раніше бігла на північний захід, але раптом повернула просто на захід між яблуневим садом та прибитою дощем нивою. Подолавши останні дерева і виїхавши на гребінь, вони разом уздріли обидва замки, річку і табори війська. Там було кількасот коней, кілька тисяч людей, і увесь той люд або напхався до височезних та довжелезних бенкетних шатрів з грубого полотна перед брамою східного замку, або мулявся коло них, намагаючись потрапити всередину. Робб поставив свій табір подалі від мурів, на вищому та сухішому ґрунті, але Зеленозуб геть вийшов з берегів і підтопив навіть кілька недбало поставлених наметів.

Тут музика з замку чулася гучніше. Табором лунали тулумбаси та роги. Але музики у ближчому замку грали іншої, ніж музики на дальньому березі — виходила битва, а не пісня.

— Якісь тут музики недоладні, — зауважила Ар’я.

Хорт видав якийсь звук — можливо, сміх.

— Десь у Ланіспорті вже і старі глухі баби, мабуть, жаліються на гармидер! Чув я, що в старого Вальдера Фрея очі вже не ті. Але ніхто начебто не казав, що він ще й недочуває!

Ар’я пошкодувала, що зараз не день. Якби вийшло сонце та дмухнув вітер, вона б краще побачила прапори, знайшла лютововка Старків, сокиру Кервинів, кулак Гловерів. Але у пітьмі усі кольори здавалися сірими. Дощ стишився до дрібної мряки, майже вогкого туману, але прапори вже встигли набрати стільки вологи, що висіли понурими ганчірками, на яких було годі щось розібрати.

Попередня
-= 313 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!