Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Єдина жінка, окрім Кетлін, що залишилася у палаті, була Дасія Мормонт. Вона ступила за спину Едвинові Фрею, легенько торкнулася його плеча і мовила щось на вухо. Але Едвин рвучко сахнувся від неї з незрозумілою люттю.

— Ні! — вигукнув він занадто гучно. — Годі вже, натанцювався!

Дасія зблідла з лиця і відвернулася. Кетлін повільно підвелася на ноги. «Що це між ними сталося?» Сумнів та острах ухопив її за серце крижаною рукою, байдужа втома відлетіла геть. «То пусте» — вмовляла вона себе, — «ти побачила чугайстра у купі гілля. Ти стара і дурна, втрачаєш розум від суму та страху.»

Але щось таки напевне відбилося на її обличчі, бо навіть пан Вендел Мандерлі помітив і запитав, тримаючи в руці ягнячу ніжку:

— Що трапилося, ласкава пані?

Замість відповісти, Кетлін рушила за Едвином Фреєм. Музики на галереї нарешті роздягнули короля та королеву до того, в чому їх мати народила, і не дозволяючи собі ані хвилини спочинку, одразу почали грати вельми відмінну пісню. Слів не було, але Кетлін миттєво упізнала «Рине дощ у Кастамирі». Едвин поспішав до дверей, і Кетлін поспішила за ним хуткіше, у лад з музикою. За шість швидких кроків вона його наздогнала. «На престолі вранці-рано… не скорюсь тобі я, пане…» Кетлін ухопила Едвина за плече, аби розвернути до себе, і захолола, коли відчула під шовковим рукавом залізні ланки кольчуги. Не гаючи часу, вона загилила йому такого ляща, що аж розсікла навпіл губу. «Оливар» — подумала вона, — «Первин, Алесандер, нікого немає. А Рослін плаче…»

Едвин Фрей грубо відштовхнув її убік. Музика потопила усі інші звуки; вона відбивалася від стін так, наче грали самі камені. Робб кинув на Едвина гнівний погляд і рушив загородити йому дорогу… аж раптом заточився, а з боку під пахвою в нього виросла арбалетна стріла. Якщо він навіть і закричав тієї миті, його крик негайно потонув у пісні скрипок, кіз та рогів. Кетлін побачила, як друга стріла простромлює йому ногу, як Робб падає на підлогу. Нагорі, на галереї, половина музик уже тримала в руках самостріли замість лютень та сопілок. Кетлін ринула до сина, і тут їй щось ударило в поперек, а тверда кам’яна підлога стала сторчма і полетіла просто в обличчя.

— Роббе! Синку! — заверещала вона.

Очі її дивилися, як Малоджон Умбер зриває стола з кобильниць, як кидає стільницю на свого короля, як арбалетні стріли, одна-дві-три, з хрускотом устромляються в дошки. Робіна Кремінця оточили Фреї, кинджали у їхніх руках здійнялися та опустилися. Пан Вендел Мандерлі похапцем зіп’явся на ноги, тримаючи ягнячий окіст, мов булаву, але йому до роззявленого рота влетіла стріла, прохромлюючи потилицю. Пан Вендел повільно та статечно упав наперед, збив стола з кобильниць, пустив підлогою розсип кухлів, глеків, таць, мисок, ріпи, буряків. Кістки затанцювали у калюжах вина, недоїдки розкотилися підлогою.

Спину Кетлін пекло вогнем. «Я мушу дістатися його!» Великоджон загилив панові Раймунду Фрею поперек пики баранячим окостом, наче буздуганом, але коли сягнув по пас із мечем, стріла з самостріла кинула його на коліна. «Кіт черлений, кіт у златі — кожен гострі кігті має.» Вона побачила, як Лукаса Чорноліса вбиває ударом меча пан Гостін Фрей. Одному з Вансів, який саме борюкався з паном Гарисом Стогом, підрізав жили ззаду на ногах Чорний Вальдер. «Пазур на черленій лапі чей не гірше убиває.» Стріли звалили з ніг Донела Кляска, Овейна Норея, з півдесятка інших. Молодий лицар Бенфрей ухопив був за руку Дасію Мормонт, але Кетлін побачила, як вона хапає глек вина, розбиває йому обличчя і тікає до дверей. Та не встигла вона добігти, як двері розчахнулися. До палати увірвався пан Риман Фрей, убраний в залізо від шолома до чобіт. За ним у дверях штовхалося з тузінь фреївських стражників, озброєних галябардами.

— Змилуйтеся! — заволала Кетлін, але ревище рогів, стукіт тулумбасів та брязкіт заліза геть задушили її відчайдушне благання.

Пан Риман устромив вістря галябарди у живіт Дасії; тим часом крізь інші двері теж забігали вояки у кольчугах, кошлатих кожухах, зі зброєю в руках. «Північани!» На якусь мить Кетлін здалося, що прийшов порятунок, поки один із них не відтяв Малоджонові голову двома потужними ударами сокири. Надія миттю згасла, наче свічка посеред буревію.

А на своєму різьбленому дубовому престолі сидів і спостерігав криваву бійню хтивими очима князь Переїзду.

За кілька стоп на підлозі лежав кинутий кимось кинджал. Може, він опинився там, коли Малоджон перекинув стола, чи випав з руки котрогось із убитих. Кетлін поповзла до нього. Руки й ноги наливалися холодом, німіли, у роті відчувався смак крові. «Я заріжу Вальдера Фрея» — мовила вона до себе. Дзвоник був ближчий до ножа — ховався під столом — та коли вона схопила зброю, він лише сахнувся і забився глибше. «Я вб’ю старого тхора — аби наостанок вистачило сил.»

Попередня
-= 319 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!