Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Але зараз на обрії майоріло вітрило — крихітна крапка, яка щохвилини зростала. «Ніхто ніколи сюди не заходить. А тут ось тобі маєш.» Давос приблизно знав, де розташована його скеля: вона належала до цілого пасма таких самих, що витикалися високо вгору з дна Чорноводої затоки; найвища з них сягала у висоту сотні стоп над припливною водою, а десяток менших — від тридцяти до шістдесяти. Жеглярі прозивали їх «списами морського царя» і знали, що на кожний камінь, видний над поверхнею моря, ще з десяток підло й зрадливо ховається під водою. Кожен керманич, який мав хоч трохи кебети, намагався триматися звідси якнайдалі.

Давос дивився набряклими червоними очима, як вітрило потроху виростає на обрії, намагався почути, як вітер гуде і ляскає у полотні. «Сюди йде, їй-бо!» Якщо корабель не змінить хід, то скоро наблизиться до його вбогого притулку. І тоді можна буде спробувати догукатися. І тоді він житиме.

Якщо схоче. Бо найголовніше — хоче він жити чи ні — Давос досі не вирішив.

«Навіщо мені жити?» — думав він, видивляючись крізь туман сліз. — «Скажіть мені, боги праві, навіщо? Сини мої загинули: Дал і Алард, Марік і Матос. Можливо, з ними й Деван. Хіба в силі батько пережити стількох молодих дужих синів? Як мені жити далі? Я — порожня шкаралупа від здохлого краба. Всередині в мене зяє провалля, де геть нічого не лишилося. Невже боги цього не розуміють?»

Вони увійшли до гирла Чорноводи під прапорами вогняного серця Господа Світла. Давос на «Чорній Беті» стояв у другій шерезі бойового порядку між Даловою «Примарою» та Алардовою «Пані Мар’єю». Марік, третій його син, служив веслярським старшиною на «Люті», яка йшла посередині першого ряду, а Матос був помічником при батькові. Під стінами Червоного Дитинця галери Станіса Баратеона зчепилися у бою з невеличким флотом короля-хлопчака Джофрі, й скоро річка задзвеніла тятивами та загуркотіла таранами, що трощили весла і короби суден.

А потім шалено заревів невідомий велетенський звір, і усіх оточило пекельне зелене полум’я. То був шал-вогонь, вогнечарникова химородь, нефритовий гемон. Матос стояв коло його плеча на чардаку «Чорної Бети», коли корабель підняло з води вогняним подихом. Опинившись у річці, Давос відчайдушно бив руками та ногами, поки потік крутив і кидав його на всі боки. Вгору за течією вогонь запалив небо, сягнувши п’ятдесяти стоп заввишки. Давос бачив, як палає «Чорна Бета», «Лють» і ще десяток кораблів, дивився, як із них стрибають люди, як вони тонуть у воді. Зникли з очей і «Примара», і «Пані Мар’я» — невідомо, потонули, розтрощилися або просто сховалися за запоною шал-вогню, бо шукати їх він не мав ані часу, ані змоги. Його несло до гирла річки, де ланістерівці напнули велетенського залізного ланцюга. Від берега до берега не лишилося нічого, крім палаючих кораблів та зеленого шал-вогню. Видовисько на мить спинило Давосові серце, а у пам’яті надовго викарбувалися тріск полум’я, сичання пари, вереск людей, що помирали у муках, страшна хвиля жару в обличчя. Потік ніс його просто до воріт пекла.

Було б Давосові тоді нічого не робити — і за якусь хвилину він зустрівся б зі своїми синами, ліг на спочинок у прохолодний зелений намул на дні затоки, нагодував риб власною плоттю. Але не судилося. Натомість він вдихнув якомога більше повітря й пірнув, шалено збурюючи воду ногами, щоб потрапити на дно річки. Єдина його надія полягала у тому, щоб проминути ланцюг, палаючі кораблі та шал-вогонь під водою і спробувати виплисти у безпечну затоку. Плавав Давос добряче і, на щастя, не мав на собі залізної броні — навіть шолома загубив, коли втратив «Чорну Бету».

Прорізаючи зелений морок своїм тілом, наче ножем, він бачив, як інші вояки борються за життя, потопаючи під вагою панцирів і кольчуг. Давос плив повз них, колотив ногами з останніх сил, що в нього лишилися, віддавався на милість потокові й чіплявся за надію на порятунок. Він поринав дедалі глибше та глибше; очі заливала вода, з кожним помахом рук ставало важче стримувати подих. Він згадав, як побачив дно, м’яке та тьмяне, як із вуст його вивільнився струмінь бульбашок. Щось торкнулося його ноги… може, риба чи підводний корч, а може, й потопленик — цього він уже не розбирав.

Повітря закінчувалося, але випірнути і вдихнути Давос боявся. Чи переплив він уже повз ланцюг, чи вирвався з річки до затоки? Якщо він випірне просто під кораблем, то захлинеться, а якщо серед плавучої латки шал-вогню, то перший подих спалить йому легені на попіл. Давос вивернувся під водою і зиркнув угору, але побачив лише зелену темряву, а тоді крутнувся надто рвучко і перестав розрізняти, де верх, а де низ. Накотив шалений переляк; руки заходилися безладно гамселити по дну річки, здійняли хмару грязюки, яка засліпила очі. Щомиті у грудях тиснуло дедалі болючіше. Він хапав воду зсудомленими пальцями, хвицяв ногами, штовхався, крутився, подумки волаючи про повітря… знову бив ногами, загублений серед річкового мороку, аж доки не втратив останню силу. Вуста самі собою розтулилися для крику, до рота ринула вода зі смаком солі, й Давос Лукомор зрозумів, що потопає.

Попередня
-= 32 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!