Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Облиште мене! — заверещала вона, коли вершник огинав гарбу, але той не слухав.

Коли він дав остроги коню, Ар’я жбурнула камінь точно так, як колись дике яблучко у Гендрі. Того разу вона влучила Гендрі просто межи очі. Проте зараз камінь лише відскочив од скроні шолома кудись убік. Нападник відсахнувся, але тільки й того. Ар’я відступила, навшпиньках долаючи болотистий ґрунт, знову заховалася від лицаря за гарбу. Лицар рушив слідом неквапною ристю; в його зоровій щілині Ар’я бачила лише пітьму. Її камінь навіть не зім’яв йому шолома. Вони зробили навколо гарби коло, потім друге, потім третє. Нарешті лицар вилаявся:

— Хай тобі грець! Скільки не бігай, а…

Удар сокири влучив йому точно у потилицю, розтрощив шолома та черепа, викинув із сідла долілиць. Позаду з’явився Хорт — верхи на Мороці, як раніше. «Звідки у вас сокира?» — трохи не спитала вона, та потім побачила сама. Один із Фреїв лежав привалений власним напівмертвим конем, потопаючи у десяти вершках води. Третій чоловік простягся на спині й не рухався. Він не мав на шиї ринграфа; з-під щелепи стирчав уламок меча.

— Дай мені шолома! — загарчав Клеган.

Шолом був запханий на низ мішка сушених яблук у самому задку гарби, аж за солоними свинячими ніжками. Ар’я вивернула мішок і кинула шолома хазяїнові, а той ухопив однією рукою та насунув на голову. За мить там, де верхи сидів чоловік, з’явився сталевий пес, що вишкірявся на вогонь.

— Мій брат…

— Він мертвий! — заволав Хорт. — Чи не гадаєш ти, що його лишать живим посеред оцієї різанини?

Він розвернув їй голову в напрямку табору.

— Дивися! Хай тобі грець, дивися уважненько!

Табір перетворився на бойовисько. «Ні, на різницьку бійню.» Вогонь з бенкетних шатрів сягав половини неба. Палали і деякі з шатрів-куренів, а з ними — півсотні шовкових лицарських наметів. Усюди чулася пісня мечів. «Рине дощ у Кастамирі, та не чуть його нікому.» Ар’я побачила, як двоє лицарів збивають з ніг чолов’ягу, що тікав. Дерев’яне барило впало на одне з палаючих шатрів, розтрощилося на шматки, і вогонь стрибнув удвічі вище. «Метавка» — зрозуміла вона. З мурів замку кидали олію, смолу чи щось таке.

— Ходімо зі мною. — Сандор Клеган простягнув руку з коня. — Мусимо забиратися звідси. Негайно!

Морок нетерпляче скинув голову, роздуваючи ніздрі від пахощів крові. Пісня скінчилася, чувся лише поодинокий тулумбас. Його одноманітний стукіт долинав через річку, мов серцебиття велетня. Чорне небо плакало дощем, річка буркотіла, люди лаялися та помирали. Ар’я відчувала воду на обличчі та грязюку на зубах. «Дощ. Це тільки дощ. Нічого, крім дощу.»

— Ми ж дісталися, куди треба! — вигукнула вона голосом тонким і зляканим, голосом маленької дівчинки. — Робб тутечки, у замку, і мати моя теж тут. Навіть брама відчинена!

Фреї більше не виїжджали. «Я дісталася живою аж сюди!»

— Я хочу до мами!

— Божевільне ти вовченя. — Вогонь виблискував на собачому писку шолома; сталеві зуби криваво сяяли. — Підеш туди — не повернешся! Може, Фрей дозволить тобі поцілувати материн труп.

— Може, ми її ще врятуємо!

— Рятуй сама. А мені жити на світі не набридло. — Сандор рушив до неї, притискаючи назад до гарби. — Лишайся або іди, мала вовчице. Живи або згинь. Тобі оби…

Ар’я вивернулася від нього і прожогом кинулася до брами. Ґрати падали униз, але дуже повільно. «Треба бігти швидше.» Біг уповільнювало болото, а потім вода. «Біжи швидко, як вовк!» Підйомний міст поповз угору; з нього ковдрою стікала вода, відвалювалася важкими грудками глина. «Швидше!» Вона почула гучний плескіт, обернулася і побачила, що за нею тупотить Морок, розбризкуючи цілі озера води. Побачила вона і сокиру, заляпану свіжою кров’ю та мозком. І побігла щосили — вже не заради брата чи навіть матері, а заради самої себе. Вона бігла так, як ніколи раніше, опустивши голову, збурюючи воду під ногами — вона тікала від Клегана так, як колись мав тікати Мика.

Сокира влучила їй точно у потилицю.

Тиріон VI

Вони вечеряли, як зазвичай, наодинці.

— Горошок переварено, — наважилася дружина розпочати розмову.

— То й добре, — відповів він. — Баранину пересмажено. Якраз одне до іншого пасуватиме.

То мав бути жарт, але Санса сприйняла його за докір.

— Благаю вибачити, пане чоловіку.

— Чого б це тобі вибачатися, Сансо? Хай кухар вибачається. Готувати горох — то не твій клопіт.

— Я… я дуже шкодую, що ласкавий пан чоловік незадоволені.

— Та годі вже. Моє невдоволення і горох ніяк не пов’язані. Я лютую не з-за гороху, а з-за Джофрі, сестри, мого панотця і трьох сотень клятих дорнійців.

Попередня
-= 322 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!