Слава ЗСУ!

— Присутність великого князя Оберина у столиці нам не на користь. Його брат — людина підступна і хитромудра, але обачлива, поміркована, некваплива, часом аж занадто. Великий князь Доран зважує наслідки кожного слова і кожного кроку. А Оберин усе життя був божевільний на всю голову.

— Чи правда, що він намагався збунтувати Дорн за Візериса?

— Ніхто про те не згадує, але це правда. Ой, пополітали тоді круки, попоїздили гінці з таємними листами… я навіть не знав, що вони там писали одне одному. Джон Арин сам поїхав морем до Сонцеспису, щоб повернути кістки князя Левина, всівся за стіл з великим князем Дораном і скінчив усі балачки про війну. Роберт по тому в Дорні не з’являвся, а Оберин рідко його залишав.

— Але зараз він тут, і на хвості в нього — половина дорнійського панства. Нетерпіння князя зростає з кожним днем, — мовив Тиріон. — Може, варто показати йому кілька бурдеїв Король-Берега, щоб трохи відволікти? Адже для кожної справи існує своє приладдя. Моє приладдя — до ваших послуг, пане батьку. Хай ніхто не каже, що сурми покликали мене на битву за дім Ланістер, а я не відгукнувся.

Князь Тайвин стиснув вуста.

— Дотепно. Чи не пошити тобі пістрявеньке вбрання та невеличку шапчину з дзвониками на ній?

— А в цьому вбранні мені можна буде казати все, що я схочу, про їхню милість короля Джофрі?

Князь Тайвин знову всівся і відказав:

— Замолоду я мусив терпіти дурні вихватки свого батька. Твоїх я не терпітиму. Годі.

— Гаразд, більше не буду. Ви ж так чемно просите, як тут відмовиш. На жаль, Червоний Гаспид не буде такий чемний… і не вдовольниться самою лише головою пана Грегора.

— Ось і причина не давати йому її.

— Не давати?! — Тиріон був уражений. — Але ж ми начебто погодилися, що у лісі повно інших звірів!

— Гірших звірів. — Пальці князя Тайвина переплелися під його підборіддям. — Пан Грегор добре нам послужив. Жоден інший лицар у державі не наганяє такого страху на наших ворогів.

— Але Оберин точно знає, що саме Грегор…

— Нічого він не знає. Він чув якісь побрехеньки: плітки зі стайні, теревені з кухні. Але доказів не має ані крихти, а пан Грегор авжеж не збирається зізнаватися сам. І поки дорнійці знаходяться у Король-Березі, я триматиму їх якнайдалі від нього.

— Але ж Оберин завимагає правосуду, по який приїхав.

— Я йому скажу, що Елію з дітьми убив пан Аморі Лорх, — холодно відповів князь Тайвин. — І ти скажеш те саме, якщо він спитає.

— Пан Аморі Лорх мертвий, — буркнув Тиріон.

— Саме так. Варго Хап наказав кинути його до ведмедя по тому, як захопив Гаренгол. Смерть од ведмежих лап та зубів достатньо бридка, щоб задовольнити навіть Оберина Мартела.

— Може, ви і звете це правосудом…

— Це і є правосуд! Саме пан Аморі Лорх приніс мені тіло дівчинки, щоб ти знав. Знайшлася вона під батьковим ліжком — ніби вірила, що Раегар і доти може її захистити. Принцеса Елія з немовлям перебували у дитячій поверхом нижче.

— Гаразд, нехай так. Пан Аморі однак не зможе нічого заперечити. Але що мені казати Оберинові, коли він запитає, хто віддав Лорхові наказ?

— Пан Аморі діяв на власний розсуд. Сподівався здобути ласку нового короля. Ненависть Роберта до Раегара ні для кого таємниці не становила.

«Казочка загалом доладна» — мусив визнати подумки Тиріон, — «хоча змій навряд чи нею вдовольниться».

— Не смію сумніватися у вашій вигадливості, батечку, та на вашому місці я б намагався змусити Роберта Баратеона забруднити кров’ю власні руки.

Князь Тайвин витріщився на нього так, наче Тиріон геть втратив рештки розуму.

— Отже, ти таки заслуговуєш на свої блазенські дзвіночки. Ми запізно стали за Роберта у тій війні, а відтак мусили показати йому свою беззаперечну вірність! Коли я поклав тіла дітей перед престолом, уже ніхто не міг сумніватися, що нашій вірності домові Таргарієн настав край. Робертове полегшення було написано в нього на обличчі. Навіть такий рідкісний бовдур, як він, розумів, що діти Раегара мусять померти, аби убезпечити його корону. Але себе він вважав за звитяжного переможця та рятівника міста, а такі люди не вбивають дітей.

Тиріонів батько знизав плечима.

— Не заперечуватиму, наші люди зробили справу надто гидко і брутально. Кривдити Елію — то була прикра, безглузда дурість. Адже сама з себе вона була ніхто і ніщо.

— То навіщо Гора її вбив?

— Бо я йому не наказував на неї зглянутися. Здається, я взагалі про неї не згадував, бо мав нагальніші турботи. Передовий полк Неда Старка поспішав на південь з Тризубу — я боявся, що між нами дійде до мечів. Аерисові могло щомиті спасти на думку вбити Хайме — просто з порожньої люті. Саме цього я лякався найбільше. А ще того, що може зробити сам Хайме.