Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Наступне, що він пам’ятав, було сонце високо у небі. Він лежав на кам’яному березі під шпилем голого каменю, а навколо тяглася порожня затока. Поруч лежали зламана щогла, спалене вітрило та набухлий мрець. Щогла, мрець і вітрило зникли з наступним припливом, лишивши Давоса самого на скелі серед списів морського царя.

За довгі роки перемитницького ремесла він вивчив води навколо Король-Берега краще, ніж будь-яку домівку, що мав на суходолі. Тому знав напевне, що цей острівець — крихітна крапка на мапі у такому місці, до якого чесні мореплавці не надто прагнуть потрапити, чи радше сказати, тримаються осторонь… хоча сам Давос бував у цих краях раз чи два, коли перемитничав і бажав лишитися непоміченим. «Коли мене тут знайдуть мертвим… якщо знайдуть… то може, назвуть цю скелю на мою честь. Буде зватися ‘Цибульна скеля’ чи то пак ‘Цибуля-на-Скелі’. Тут і буде мені родова могила, а дітям моїм — шляхетський спадок.»

Нічого кращого він, мабуть, не заслужив. Септони вчили, що Батько захищає своїх дітей. Але Давос повів своїх хлопчиків просто у вогонь. Тепер Дал не подарує своїй дружині дитину, про яку вони ревно молилися, а за Алардом скоро плакатимуть дівчина у Старограді, дівчина у Король-Березі та дівчина у Браавосі. Матос не здійснить давню свою мрію — капітанити на власному кораблі, а Марік не стане лицарем.

«Як я можу жити, коли вони всі мертві? Загинуло стільки хоробрих лицарів та могутніх вельмож — гідніших за мене, з високих і давніх родів. Повзи до своєї печери, Давосе. Повзи туди, скрутися малим клубком, і хай корабель іде собі мимо, а тебе більше ніхто не турбує. Засинай на кам’яній подушці, віддай свої очі мартинам, а м’ясо — крабам. Ти їх поїв достатньо, час повернути борг і нагодувати їх собою. Ховайся, перемитнику. Ховайся і помирай собі тихо.»

Вітрило наближалося. Ще кілька хвилин — і корабель пройде мимо, а Давос матиме змогу померти з миром.

Рука його сягнула до горла, спробувала намацати шкіряний мішечок, який він завжди носив на шиї. Всередині мішечка зберігалися кісточки чотирьох пальців, які Давосові вкоротив король того дня, коли висвятив його в лицарі. «Моє щастя.» Куці пальці забігали грудьми, але нічого не знайшли. Мішечок зник, а з ним і кісточки. Станіс ніколи не розумів, навіщо Давос їх зберігав.

— Щоб нагадували про правий суд мого короля, — прошепотів він потрісканими вустами.

І ось їх немає. «Вогонь забрав моє щастя разом із синами.» У його снах річка досі палала, на воді танцювали чудовиська з полум’яними батогами у руках, а люди, які втрапили під ті батоги, чорніли і згоряли.

— Змилосердься, Мати, — молився Давос. — Порятуй нас, добра Мати, порятуй нас усіх. Мого щастя більше немає зі мною, а разом і моїх синів.

Він дав волю сльозам, і солоний водоспад ринув щоками.

— Все забрав вогонь… вогонь…

Може, то вітер шурхнув на камені, а може, морська хвиля на березі, але в ту мить Давос Лукомор почув відповідь.

— Ти накликав вогонь, — прошепотіла Мати голосом слабким, наче шурхіт хвиль у морській мушлі, сумним і лагідним. — Ти спалив нас… спалив нас… с-с-с-с-с-спалив нас-с-с-с-с-с…

— Це вона! — скричав Давос. — Мати милосердна, не залишай! Це вона спалила тебе — червона жінка, Мелісандра, це вона!

Він неначе бачив її перед собою: обличчя, що обрисами скидалося на серце, червоні очі, довге мідне волосся, червоні шати — вихори шовку та єдвабу, що зміїлися від її рухів, наче полум’я. Вона прибула з Асшаю на сході, з’явилася на Дракон-Камені, схилила до чужого бога королеву Селису з королевиними людьми, а тоді й самого короля Станіса Баратеона. Він навіть змінив одвічний прапор свого роду на вогняне серце Ра-Гльора, Господа Світла, Бога Полум’я і Тіні. На заклик Мелісандри король Станіс наказав витягти Седмицю з септу Дракон-Каменя і спалити перед замковою брамою. А пізніше так само спалив божегай у Штормоламі, не пожалівши і серце-дерево — велетенський білий оберіг, що мав статечне й сумне обличчя.

— Це вона наробила, — знову мовив Давос, тепер тихіше.

«І ти з нею, цибульний лицарю. Це ти привіз її човном посеред чорної ночі до Штормоламу, де вона випустила своє зловісне дитя. Ні, ти не уникнеш вини. Ти йшов під її прапором, що стримів з твоєї щогли. Ти дивився, як на Дракон-Камені палять Седмицю, і нічого не зробив. Мелісандра кинула у вогонь правий суд Батька, милосердя Матері, мудрість Стариці. Коваля та Морока, Діву та Воїна — усіх вона спалила на славу свого безжального бога. А ти стояв і тримав язика за зубами. Навіть коли вона вбила старого маестра Кресена — навіть тоді ти й пальцем не ворухнув.»

Вітрило виднілося сажнів за п’ятдесят і швидко перетинало затоку. За якусь хвилину воно пройде мимо і почне зникати вдалині.

Попередня
-= 33 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!