Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Наказавши, Станіс обернувся до них спиною. Мелісандра допомогла королеві стати на ноги. Селиса у гнівній напрузі вилетіла з палати; червона жінка випливла услід. Пан Аксель затримався подарувати Давосові останній погляд. «Бридкий погляд з бридкого обличчя» — подумав Давос, зустрічаючи його очі своїми.

Коли всі пішли, Давос відкашлявся. Король глянув на нього.

— Чому ти досі тут?

— Пане королю, я про Едріка Шторма…

Станіс різко відмахнувся.

— Годі, облиш мене!

Але Давос не вгамовувався.

— Ваша донька разом із ним навчається в маестра і щодня грає у Аегоновому саду.

— Без тебе знаю.

— Її серце розіб’ється, якщо з ним…

— Це я теж знаю без тебе.

— Якби ви його побачили…

— Я його бачив. Він дуже схожий на Роберта. І обожнює його. Сказати тобі, скільки разів його коханий батечко загалом згадував про цього свого сина? Робити дітей мій братик любив, це вже певно — але щойно вони народжувалися, як ставали йому тягарем на шиї.

— Він питає про вас щодня, він…

— Ти мене сердиш, Давосе. Не хочу більше чути про того байстрюка.

— Його звуть Едрік Шторм, пане королю.

— Я знаю, як його звуть. Доречне ім’ячко, чи не так? Заразом проголошує його байстрюцьке народження, високе походження, клопіт і розрух, який він несе з собою. Едрік Шторм! Ось, я вимовив уголос. Вдоволені, пане Правице?

— Едрік… — почав був він.

— …це лише один хлопчик! Хай він — найкращий з хлопчиків, що колись жили на землі, то й що? Я маю обов’язок перед державою.

Рука короля майнула над Мальованим Столом.

— Скільки хлопчиків живе на Вестеросі? Скільки дівчаток? Чоловіків, жінок? Вона каже: пітьма поглине усіх. Ніч, яка ніколи не скінчиться. Вона торочить про пророцтва… про звитяжця, відродженого у морі, про живих драконів, що налупляться з мертвого каменю. Вона каже про знаки і присягається, що вони вказують на мене. Я тих знаків не просив — як не просив собі корони. Та хіба я можу їх зневажити?

Король заскреготів зубами.

— Адже ми не обираємо свою долю, ні… ми лише мусимо виконувати свій обов’язок, хіба не так? Великі й малі — ми мусимо виконувати обов’язок. Мелісандра божиться, що бачила мене у полум’ї — я стояв проти пітьми з високо піднятим Світлоносцем. Світлоносцем!

Станіс презирливо пирхнув.

— Світиться він гарненько, не заперечую. Але на Чорноводі послужив мені не краще, ніж пересічна залізяка. Хоча дракон напевне обернув би хід тієї битви. Колись тут, де стою я, стояв Аегон і теж дивився на оцього стола. Гадаєш, його нині кликали б Аегоном Завойовником, якби він не мав драконів?

— Ваша милосте, — мовив Давос, — але ж за таку ціну…

— Я знаю, за яку! Минулої ночі я вдивлявся у комин і теж побачив дещо в полум’ї. Я побачив короля з вогняним вінцем на чолі, що палав… палав, Давосе! Його власна корона зжерла його плоть і перетворила на попіл. Гадаєш, мені потрібна Мелісандра, щоб витлумачити це видіння? Чи може, потрібен ти?

Король зрушив з місця, його тінь упала на Король-Берег.

— Якщо Джофрі помре… що важить життя одного хлопчика-байстрюка супроти цілого королівства?

— Усе, — тихо відповів Давос.

Станіс вирячився на нього, стиснувши щелепи. Нарешті він мовив:

— Іди собі, поки власним язиком знову не загнав себе до підземелля.

Інколи штормовий вітер дмухає так люто, що жегляреві лишається тільки згорнути вітрила.

— Слухаю волю вашої милості.

Давос уклонився, та скидалося, що Станіс уже про нього забув.

Вийшовши з Тулумбасу, Давос опинився у царині вогкого холоду. Зі сходу дмухав сильний вітер, смикав прапори, ляпав ними уздовж мурів. У повітрі відчувався запах солі. «Море.» Давос любив цей запах — він миттю будив бажання знову пройтися корабельним чардаком, підняти вітрила і рушити на південь до Мар’ї та двох меншеньких. Давос думав про них щодня, а щоночі — навіть більше. Якась його частина нічого так не прагнула, як схопити Девана та втекти додому. «Ні, не можу. Ще зарано. Тепер я — князь і Правиця. Я не можу зрадити свого короля.»

Він підняв очі й роздивився мури. Замість зубців на нього згори дивилися тисячі потвор і химер, кожна відмінна від іншої: крилаті змії-виверни, грифони, гемони, мантикори, василіски, песиголовці, бикоголовці та інша нечисть, яка стирчала з верхівок мурів так, наче просто з них і виросла. Що ж до драконів — дракони у замку були скрізь. Велика трапезна являла з себе дракона, що лежав на череві, а заходили до того дракона крізь його розчахнуту пащу. Кухня — то був дракон, що згорнувся клубком, а дим та пара з печей виходили в нього з ніздрів. Башти — то були дракони, що присіли над стінами і готувалися злетіти. Вітрогон-Башта, здавалося, верещить з люті, а Змій-Башта — з непорушним спокоєм вдивляється удалину над хвилями. Менші дракони оздоблювали обриси брами. Драконячі лапи стирчали зі стін, аби тримати смолоскипи, великі кам’яні крила накривали кузню та зброярню, хвости утворювали арки, мости, зовнішні сходи.

Попередня
-= 330 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!