Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Ні, вони не бачили. Мені понести його до них? Зараз?

— Ні, — відповів Давос, поміркувавши. — Ви виконали свій обов’язок, коли показали листа князеві Алестеру.

«Якби Мелісандра знала про цього листа…» Що вона там казала? «Той, чиє ім’я не можна називати, збирає сили, Давосе Лукоморе. Скоро прийде холод, і настане ніч, яка не матиме кінця.» А Станіс бачив у вогні видіння: кільце смолоскипів у сніговій завірюсі, а навколо — суцільне жахіття.

— Чи не хворі ви, пане мій? — занепокоєно спитав Пилос.

«Я наляканий, маестре» — трохи не відповів він. Давос пригадав оповідь Саладора Саана про те, як Азор Ахай загартував Світлоносця у крові серця своєї коханої дружини. — «Він убив дружину, щоб боротися з пітьмою. Якщо Станіс — насправді Азор Ахай відроджений, то чи мусить Едрік Шторм замінити Ніссу Ніссу?»

— Я замислився, маестре. Пробачте за клопіт.

«Хай навіть якийсь дичацький корольок захопить північ. То й що?» Станіс однак не володіє ані клаптиком тієї півночі. Важко чекати від його милості захисту для людей, які не забажали визнати його королем.

— Дайте мені іншого листа! — рвучко попрохав він. — Цей надто…

— …складний? — перепитав Пилос.

«Скоро прийде холод» — шепотіла Мелісандра, — «і настане ніч, яка не матиме кінця.»

— Бентежний, — мовив Давос. — Цей лист мене дуже бентежить, маестре. Майте ласку, дайте іншого.

Джон VII

Вони прокинулися під дим від палаючої Кротовини.

Нагорі Король-Башти Джон Сніговій спирався на підкладеного м’яким костура, що йому дав маестер Аемон, і роздивлявся, як здіймається у небо сіре віяло. Коли Стир дозволив Джонові утекти, то втратив усяку надію застукати замок Чорний зненацька. Та все ж не варто йому було попереджати про своє наближення отак відверто. «Можеш усіх нас убити у бою» — думав Джон, — «та хоч у ліжку вже нікого не заріжеш. Все-таки є від мене якась користь.»

Нога йому досі стріляла та пекла вогнем, коли він на неї ставав. Того ранку знадобилася поміч Клідаса, щоб одягти свіжовипране чорне і ушнурувати чоботи; наприкінці Джон жадав утопитися у маковому молоці. Але натомість випив половину кухля сон-вина, пожував вербової кори та узяв костура. На Завітряній Стязі палав сторожовий вогонь, і Нічна Варта мала потребу в кожному своєму братчикові.

— Я можу битися! — наполягав він, коли інші намагалися його спинити.

— Нога вже зцілилася, абощо? — пирхнув Нойє. — То може, дати їй копняка, щоб міцніша була?

— Краще не треба. Гнеться вона погано, але так-сяк шкутильгає. Коли знадобиться, я стану і битимуся.

— Мені зараз стане у пригоді кожен, хто знає, яким кінцем списа тицяти у дичаків.

— Гострим кінцем. — Джон пригадав, що колись казав таке своїй малій сестричці.

Нойє почухав щетину на підборідді.

— Може, і ти згодишся. Поставимо тебе на башті з луком. Але якщо ти відти звалишся, то не біжи до мене зі сльозами, бо приб’ю власноруч.

Джон дивився, як королівський гостинець біжить на південь крізь бурі кам’янисті рівнини, поміж вітристих пагорбів. Магнар мав прибути цим шляхом ще до заходу сонця, а за ним зі списами та сокирами у руках, зі спижевими щитами за спинами крокуватимуть його тенни. «З ними прийдуть Григ-Козоріг, Кворт, Чиряк і решта. А серед тієї решти — Ігритта.» Дичаки ніколи не були йому друзями, він не дозволив їм стати йому друзями, але ж вона…

Джон відчував, як смикає болем те саме місце у стегні, де його плоть прохромила її стріла. Він пам’ятав і очі старого, і чорну кров, яка ринула з його горлянки, коли над головою вдарив грім. Але краще за все він пам’ятав печеру, її оголене тіло у світлі смолоскипа, смак її вуст, що відкривалися йому назустріч. «Не потикайся сюди, Ігритто. Тікай на південь, никай зеленими землями, ховайся у одній з тих сторожових веж, які ти так уподобала. Тут ти не знайдеш нічого, крім смерті.»

На тому боці двору, на даху старого Кремінного Куреня, один із лучників розв’язав штани і почав сцяти між зубців стіни. «Мулій» — упізнав Джон його засмальцьоване біляво-руде волосся. На інших дахах та верхівках веж також виднілися вояки у чорних кобеняках, але кожні дев’ятеро з десяти були зроблені з соломи.

— Вартові опудала, — назвав їх Донал Нойє. — Хай лякають дичаків, як тих ґав на городах.

«От лишень ґави тут ми» — розмірковував Джон, — «і налякані чи не більше за них». Та як їх не називай, а вигадав поставити солом’яних вояків маестер Аемон. У коморах лежало більше штанів, сорочок, жупанів та кобеняків, ніж Варта мала людей. То чому б не набити кілька сорочок соломою, не загорнути в кобеняки та не поставити на чати? Нойє прилаштував їх на усіх баштах і у половині вікон замку. Деякі навіть тримали списи або арбалети. Надія полягала в тому, щоб тенни побачили здалеку багато постатей та вирішили, що замок Чорний надто міцно захищено, аби на нього нападати.

Попередня
-= 335 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!