Слава ЗСУ!

«Якби ж самим напасти на них просто на гостинці. Маючи п’ятдесят розвідників верхи на конях, ми б порубали їх на шматки.» Та вони не мали ані п’ятдесяти вершників, ані хоча б половини потрібних коней. Залога не повернулася, і не було жодного способу дізнатися, ані де вони, ані чи досягли їх ті гінці, яких вислав Донал Нойє.

«Тепер ми тут залога» — сказав собі Джон. — «Хоч смійся, хоч плач.» Братчики, яких Бовен Марш лишив у замку, були або старі, або каліки, або зелені хлопчаки, як і казав Донал Нойє. Джон бачив, як одні борюкалися з діжками на сходах, а інші стояли на валі: старий Барило, дебелий, але вайлуватий; Зайвий Чобіт, що спритно шкандибав на своїй різьбленій дерев’яній нозі; пришелепкуватий Лехко, що уявляв себе Флоріаном-Дурнем відродженим; Дулька-Дорнієць, Рудий Алин з Рожегаю, Молодий Генлі (добряче за п’ятдесят), Старий Генлі (добряче за сімдесят), Гал Волохатий, Плямистий Баш із Дівоставу. Двоє чи троє побачили, як Джон роздивляється їх з верхівки Король-Башти, і замахали до нього. Інші відвернули очі. «Досі вважають мене за перевертня.» То був гіркий трунок з рук братів по Варті, та Джон їх не винуватив. Адже він був байстрюк, а всі знають, що байстрюки норовом зрадливі та легковажні, бо вродилися від грішної хіті та обману. Та й сам він примудрився наробити собі у замку Чорному не менше ворогів, ніж друзів. Узяти хоча б Раста. Колись Джон погрожував, що Привид вирве тому горлянку, якщо він не припинить мучити Семвела Тарлі. А Раст такого не забував. Зараз він граблями згрібав сухе листя у великі купи під сходами, та час від часу зупинявся і дарував Джонові хижий погляд.

— Ні! — заревів унизу Донал Нойє на трьох чоловіків з Кротовини. — Смолу — до підойми, олію — нагору сходів, арбалетні стріли — на четвертий, п’ятий та шостий майданчики, списи — на перший та другий. Свічкове сало складайте під сходами. Так, туди — під дошки! Барила солонини лишайте на валу. Ворушіться, хами холерні, ворушіться! Ану хутко, я сказав!

«Та він має голос вельможного володаря» — подумав Джон. Батько завжди казав, що воєводі у битві потужний голос чи не потрібніший, ніж міцна правиця.

— Байдуже, який він хоробрий та розумний, коли його наказів ніхто не чує, — навчав князь Едард своїх синів.

Після того вони з Роббом видиралися баштами Зимосічі, аби горлати один до одного через замкове дворище. Але Донал Нойє потопив би у своєму ревищі їх обох. «Кроти» боялися його, наче вогню, і недарма, бо він невпинно погрожував, що повідриває їм голови.

Три чверті селища не знехтували Джоновим попередженням і хутко прибилися до замку Чорного по рятунок. Нойє наказав, аби кожен чоловік, здатний утримати списа або змахнути сокирою, ставав до оборони валу, а інакше хай забирається додому чи до дідька і сам дає ради теннам. Коваль випорожнив зброярню і озброїв прибульців добрячою зброєю: великими обосічними сокирами, гострими кинджалами, довгими мечами, буздуганами, шпичастими телепнями. Вбрані у набиті нютами шкіряні кубраки та довгі сталеві кольчуги, у поножах на ногах та ринграфах на шиях, щоб не загубити голови, кількоро «кротів» навіть скидалися на таких-сяких вояків. «У поганому світлі. Якщо дивитися скоса і спідлоба.»

Дітей та жінок Нойє теж приставив до роботи. Ті, які були надто юні для бою, мусили носити воду та доглядати вогонь, сповитуха Кротовини мала допомагати Клідасові та маестрові Аемону при поранених, а Трипалий Гоб раптом отримав під свій провід стільки кухарчуків, куховарок, мийниць казанів, різників ріпи та цибулі, що й не знав, куди їх подіти. Дві повії навіть схотіли стати до бою і показали досить хисту з арбалетом, аби отримати місце на сходах за сорок стоп від землі.

— Зимно мені. — Шовкун запхав обидві руки під пахви, глибоко під кобеняка. Щоки палали червоним рум’янцем.

Джон силувано посміхнувся.

— То в Мерзляках зимно. А тут прохолодний осінній день.

— Коли так, то сподіваюся ніколи не побачити тих Мерзляків. Знав я дівчину в Старограді, яка полюбляла вино з льодом. Я так гадаю, вино — це єдине місце, де лід доречний. — Шовкун витріщився на південь, насупив брови. — Що скажете, ласкавий пане: може, ці опудала відлякають ворога, і він не з’явиться?

— Сподіваймося.

Джон гадав, що така надія є… та певніше за все, дичаки просто спинилися трохи пограбувати і поґвалтувати у Кротовині. А може, Стир чекав на захід сонця, щоб потай наблизитися у нічній пітьмі.

Настав полудень, потім минув, а жодного знаку теннів на гостинці не з’являлося. Раптом Джон почув кроки у башті. Скоро з-під ляди з’явився Овейн Пришелепок; обличчя його після підйому сходами аж пашіло. Під однією пахвою він тримав кошик печених пундиків, під іншою — кружало сиру; з руки звисала торба цибулі.