Слава ЗСУ!

— Гоб сказав вас погодувати — раптом ви тут надовго.

«Може, надовго. А може, назавжди.»

— Подякуй йому від нас, Овейне.

Дик Фолярд був глухий, мов пень, але носом чув добре. Пундики були ще теплі, щойно з печі; Дик миттю запхав руку до кошика і висмикнув одного, потім знайшов грудку масла і намастив кинджалом.

— З родзинками! — радісно оголосив він. — І з горіхами!

Говорив він здушено, чудернацько, та якщо звикнути, то цілком розбірливо.

— Бери й мого, — мовив Шовкун. — Я не голодний.

— Ану їж! — звелів Джон. — Хтозна, коли трапиться поїсти наступного разу.

Сам він узяв два пундики. Горіхи у них були кедрові, а окрім родзинок, стрічалися ще й сушені яблука.

— Дичаки прийдуть сьогодні, Снігу-воєводо? — запитав Овейн.

— Коли прийдуть, то не сплутаєш, — відповів Джон. — Слухай роги.

— Треба, щоб дмухнули два рази. Тоді — напад дичаків.

Овейн був на зріст височенький, волоссям білявий, норовом приязний. Працював він ретельно і невтомно, дивував усіх майстерним теслярством, хутко і вправно лагодив метавки. Але сам полюбляв розповідати, як мати змалку впустила його на голову, і як половина розуму витекла в нього крізь вухо.

— Ти пам’ятаєш, куди тобі йти? — запитав його Джон.

— Я йду на сходи, каже Донал Нойє. Я йду на третій майданчик і стріляю з самостріла на дичаків, коли вони лізуть на вал. Третій майданчик — один, два, три, — закивав він головою. — Коли дичаки нападуть, то прийде король і врятує нас, адже так? Він могутній воїн, король Роберт, він напевно прийде. Маестер Аемон надіслав йому птаха.

Казати йому, що король Роберт Баратеон помер, було марно — все одно забуде, як забував раніше.

— Так, маестер Аемон надіслав птаха, — погодився Джон.

Незле і збрехати, аби Овейнові з того полегшало. Тим паче, що маестер Аемон справді вислав багато птахів… і не до одного короля, а до чотирьох. «Дичаки на порозі» — проказувало послання. — «Держава у небезпеці. Вишліть помочі, скільки зможете, до замку Чорного.» Круки полетіли навіть до Цитаделі Старограду, не рахуючи півсотні славетних князів у могутніх замках. Головну надію всі покладали на північне панство, і тому до північних князів Аемон надіслав по два круки кожному: до Умберів і Болтонів, до замку Кервин та Торгенового Закуту, до Карголду і Жбиру-в-Пущі, до Ведмежого острова, Старозамку, Вдоварти, Білої Гавані, Курганища, Бурчаків, до гірських твердинь Лидолів, Бурляїв, Нореїв, Гарклаїв та Вулів. Чорні птахи несли до них на чорних крилах чорні слова: «Дичаки на порозі. Північ у небезпеці. Приходьте з усією потугою.»

Але князі та королі, на відміну від круків, не мали крил. Якщо допомога і прийде, то певно ж, не сьогодні.

Коли ранок повернув на полудень, дим від Кротовини здмухнув вітер, і південне небо знову проясніло. «Без хмаринки» — подумав Джон. — «Якнайкраще.» Дощ або сніг могли усіх приректи на смерть.

Клідас та маестер Аемон поїхали кліттю нагору, в безпечну височінь Стіни, а з ними — більшість жінок Кротовини. Братчики у чорних кобеняках неспокійно міряли кроками верхівки башт, перегукувалися через дворище. Септон Келадор заспівав з вояками на валу молитву до Воїна, благаючи дарувати силу та мужність. Глухий Дик Фолярд скрутився під кобеняком та заснув. Шовкун накрутив колами навкруги башти, мабуть, із кількасот верст. А Стіна все плакала, а сонце повзло собі пронизливо-синім небом.

Коли вже сутеніло, Овейн Пришелепок повернувся знову — з чорною хлібиною та казанком баранини, тушкованої у пиві з цибулею. Заради найсмачнішої Гобової страви прокинувся навіть Дик. Хлопці з’їли усе до крихти і витерли хлібом дно казанка. Тим часом сонце на заході швидко сідало, і замком повзла різка чорна тінь.

— Запалюй вогонь, — звелів Джон Шовкунові, — та наливай до казана олію.

Він сам пішов униз — засунути двері, а заразом трохи порозминати ногу. Скоро Джон зрозумів, що то була помилка, та лише міцніше ухопив костура і все одно скінчив справу. Двері до Король-Башти були дубові, оббиті залізом. Теннів вони мали затримати, хоча зовсім би не зупинили, якби ті намірилися увійти. Джон заклав засува у гаки, відвідав нужник — може, востаннє, бо коли ще доведеться — і зашкандибав нагору, кривлячись від болю.

Захід уже набув кольору кривавого синця, але над головою небо було густо-синє, подекуди забарвлене ліловим. Повиглядали окремі зірки. Джон сів між зубцями у товаристві одного опудала і дивився, як небом чвалує Огир. Чи може, Рогатий Князь? Мимоволі Джонові подумалося, де зараз може бути Привид. Про Ігритту він теж згадав, але вирішив, що так можна домучити себе до божевілля.