Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Лицар Давос Лукомор почав видиратися скелею.

Він гарячково підтягав себе тремтливими руками; у голові паморочилося від лихоманки. Скалічені пальці двічі ковзали на вогкому камені, й він трохи не падав, але примудрявся якось учепитися. Падіння означало смерть, а Давос мусив жити — хоча б іще трохи. Бо мав попереду незроблену справу.

Верхівка скелі була занадто мала, щоб безпечно на ній стояти, а надто якщо ти напівмертвий від голоду та хвороби. Тому Давос присів навпочіпки і щосили замахав позбавленими плоті руками.

— Гей там, на кораблі! — волав він. — На кораблі, сюди, сюди!

Згори він бачив його значно краще: стрункий смугастий короб, спижева подоба на носі, надуте вітрило. Великі літери на боці позначали назву корабля, але ж Давос так і не навчився їх читати.

— Гей, на кораблі! — загукав він знову. — На поміч! Рятуйте!

Жегляр із переднього високого чардаку помітив його і вказав решті. Давос дивився, як інші збіглися до поручнів і глипали на нього зачудовано. Трохи згодом спустили вітрило, занурили весла і розвернулися до острова. Галера не могла наблизитися просто до берега, та сажнів за п’ятнадцять спустила невеличкого човна. Давос вчепився у скелю і спостерігав, як він підповзає водою. Четверо людей веслували, п’ятий сидів на носі.

— Гей, дядьку! — покликав п’ятий, коли човен хилитався вже за кілька стоп від острівця. — Ви там, на скелі! Хто такий будете?

«Перемитник, що скочив вище власної голови» — подумав Давос, — «дурень, що занадто любив свого короля і забув своїх богів».

— Я… — Горло дерлося і хрипіло; він майже забув, як це — говорити до людей. Слова чудернацько сходили з язика і дивували власні вуха. — Я бився у битві. Я був… капітан і лицар… так, я був лицар!

— Нехай! — відповів жегляр. — І якому ж, перепрошую пана лицаря, ви служили королю?

Раптом Давос зрозумів, що галера може належати Джофрі. Якщо зараз сказати не те ім’я, його покинуть напризволяще. Та ні, смугастий короб — це має бути лисенійська галера Саладора Саана. Її сюди надіслала Мати, сама Вишня Мати пролила на нього свою милість. Це означає, що вона має для нього гідну справу. «Станіс живий» — зрозумів він. — «Я маю короля. І синів. Я маю інших синів, а ще — вірну дружину, яка мене кохає.» Як він міг забути? Дяка, що не забула Мати Небесна, добра і милосердна.

— Станісові! — закричав він у відповідь лисенійцеві. — Я служу королю Станісу, хай його боги бережуть!

— Ти ба! — вимовив чоловік у човні. — Ми теж.

Санса I

Запрошення виглядало цілком невинним. Але щойно Санса починала його перечитувати, як шлунок їй зав’язувався вузлом. «Вона стане королевою, вона гарна і багата, всі її люблять… навіщо їй вечеряти з дочкою зрадника?» Може, просто з цікавості; а може, Маргерія Тирел хотіла на власні очі зміряти суперницю, яку витіснила й замінила собою. «Чи не зневажає вона мене? А чи ненавидить? Невже гадає, що я бажаю їй зла?»

Санса дивилася з замку, як Маргерія Тирел із супроводом долає шлях угору Аегоновим пагорбом. Джофрі зустрів нову наречену біля Королівської Брами, ласкаво запросив до міста і поїхав біч-обіч із нею під схвальне ревище натовпу. Джоф сяяв визолоченим обладунком, тирелівська донька вражала пишною зеленою сукнею з накидкою на плечах, зробленою з осінніх квітів. Струнка і напрочуд гарна дівчина мала шістнадцять років віку, брунатне волосся і карі очі. Дорогою люд вигукував її ім’я, простягав дітлахів на благословіння, кидав квіти під копита коня. Слідом їхали мати та бабуся Маргерії у високому каравані зі стінками, різьбленими у подобі сотень переплетених троянд — визолочених, блискучих проти сонця. Старші жінки теж отримали свою частку захвату юрби.

«Тієї самої юрби, яка стягнула мене з коня і убила б, якби не Хорт.» Санса не зробила нічого такого, за що простий люд мав її ненавидіти — не більше, ніж Маргерія Тирел зробила, щоб заслужити їхню любов. «Чи не хоче вона раптом, щоб я її теж полюбила?» Санса перечитала запрошення уважніше — скидалося, що Маргерія написала його власноруч. «Благословення мого бажає, абощо?» Санса тривожно спитала себе, чи знає про цю вечерю Джофрі. Хтозна — може, він сам її вигадав. Від раптової думки вона затремтіла, бо якщо запрошення підіслав він, то вже напевне задумав якийсь жорстокий жарт, аби зганьбити Сансу перед старшою дівчиною. Може, знову накаже Королегвардії роздягти її? Того разу короля зупинив його власний дядько — Тиріон. Але нині від Біса годі чекати порятунку.

«Ніхто не врятує мене, крім мого Флоріана.» Пан Донтос обіцяв їй поміч у втечі, але тільки у ніч весілля Джофрі. Усе вже добре обмірковано та виважено — так запевняв колишній лицар, а тепер блазень, мила і віддана їй душа. Не лишалося нічого, крім чекати і рахувати дні.

Попередня
-= 34 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!