Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Вони ламаються, — мовив Шовкун.

— Ні, — заперечив Джон, — вони вже зламалися.

Усе сталося швидко: спершу побіг один «кріт», потім другий, і ось уже всі мешканці селища кидають зброю та тікають з валу світ за очі. Братчиків було надто мало, аби встояти самотужки; Джон побачив, як вони намагалися вишикуватися і відступити у порядку, але тенни вдарили на них у списи та сокири, і їхній відступ теж перетворився на безладну втечу. Дорнієць Дулька запнувся і впав долілиць; дичак устромив йому списа просто між лопаток. Барило, повільний та засапаний, трохи не добіг до нижньої сходинки, коли тенн ухопив його за полу кобеняка та смикнув до себе… але не встиг нападник опустити сокиру, як його звалила арбалетна стріла.

— Влучив! — скрикнув Шовкун, а Барило так-сяк видерся на сходи і поповз ними на чотирьох.

«Браму втрачено.» Донал Нойє зачинив її та завісив ланцюгами, але вона стояла беззахисна; залізні ґрати блищали червоним, відбиваючи світло пожежі, а за ними виднілася чорна паща проходу крізь Стіну. Жоден захисник не відступив до брами, адже безпечно було лише на верхівці Стіни — за сто сажнів угору кривими дерев’яними сходами.

— Яким богам ти молишся? — запитав Джон Шовкуна.

— Седмиці, — відповів юнак із Старограду.

— То молися, — мовив Джон. — Молися своїм новим богам, а я молитимуся старим.

«Подивимося, чи допоможе хоч якийсь.»

Після сутички коло ляди Джон забув наповнити сагайдака, тому пошкандибав через дах, підібрав лука і узяв стріли. Казан не зрушив з місця — наразі вони були у відносній безпеці. «Танцюристи пограли далі, а ми дивимося з високого ґанку» — подумав він, шкутильгаючи назад. Шовкун пускав стріли у дичаків на сходах, потім пригинався за зубцем, аби перезарядити. «Красунчик, але і спритник теж.»

Головна битва кипіла на сходах. Нойє поставив списників на двох найнижчих майданчиках, але втеча селюків розлякала їх, і всі купою ринули на третій майданчик, а тенни тим часом убивали всіх, хто відставав. Лучники та арбалетники на вищих майданчиках намагалися поцілити ворога через голови втікачів. Джон наклав стрілу, натягнув, пустив і відчув утіху, коли один з дичаків покотився сходами. Від пожежі Стіна плакала, полум’я танцювало і мерехтіло на кризі. Сходи трусилися від тупоту ніг людей, що тікали до порятунку.

Джон знову наклав, натягнув і пустив, але ж на башті стояли тільки він та Шовкун, а угору сходами дерлося шість чи сім десятків теннів, п’яних від різанини та швидкої перемоги. На четвертому майданчику проти них стали пліч-о-пліч троє братчиків у чорному з мечами у руках, і бій закипів знову, але швидко скінчився. Хвиля нападників потопила оборонців, і сходами закапотіла їхня кров.

— Найвразливіші у бою ті, хто тікає, — вчив колись Джона князь Едард. — Утікач для ворога — наче поранена тварина, що розпалює хіть мисливця.

Лучники на п’ятому майданчику втекли, не дочекавшись ворога. Бій перетворився на бійню, червону криваву різанину.

— Неси смолоскипи! — наказав Джон Шовкунові.

Коло вогню їх лежало чотири, з голівками, загорнутими у просочені олією ганчірки, а ще з тузінь вогняних стріл. Староградець устромив одного смолоскипа у вогонь і почекав, поки той запалає, а решту приніс під пахвою. На обличчі в нього знову відбився переляк. Та й не дивно — Джон був наляканий не менше за нього.

Саме тоді Джон і побачив Стира. Магнар видирався угору валом — випатраними мішками зерна, потрощеними барилами, тілами своїх та чужих. Спижевий лускатий обладунок тьмяно переливався у світлі пожежі. Стир зняв шолома, роззирнувся навколо, милуючись перемогою. І тут Джон помітив, що лисий та безвухий сучий син усміхається! У руці він тримав довгого списа з оберіг-дерева, що мав вигадливо зроблене спижеве вістря. Коли магнар побачив браму, то тицьнув на неї списом і щось прогавкав прадавньою мовою до півдесятка теннів, що його оточували. «Пізно» — подумав Джон. — «Ти мав би відвести своїх людей за вал — тоді кількоро, може, і врятував би.»

Нагорі довго та низько заревів ріг — не згори Стіни, а з дев’ятого майданчика приблизно за тридцять сажнів від землі, де стояв Донал Нойє.

Джон наклав вогняну стрілу на тятиву, Шовкун підпалив її смолоскипом. Джон ступив до огорожі, напнув, націлив, пустив. Язики полум’я затріпотіли позаду стрижня, що ринув униз і глухо вдарив у ціль.

Ціллю був не Стир — за ціль правили сходи. А вірніше, барила, діжки та мішки, які наскладав під сходами Донал Нойє аж до першого сходового майданчика: барила свічкового сала та світильної олії, лантухи сухого листя та масного ганчір’я, поколоті дрова, шмати кори, деревна стружка.

Попередня
-= 341 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!